Брати Капранови про гендерну рівність

Дмитро та Віталій Капранови

Дмитро та Віталій Капранови

Нас давно тривожить питання: чому гендерці такі нервові, а часто навіть агресивні?
Здавалося б – дискутуй собі, а ні – одразу образи: “сексизм”, “мізогінія”, “скрєпи” на кожне слово.

І от днями ми зрозуміли причину. Ні, справа не у проблемах особистого життя, як дехто вважає. Проблема значно ґрунтовніша.

Згадаймо, що фемінізм та ідеї гендерної рівності почалися зі світлого образу пригнобленої жінки, яка позбавлена прав на все: на політику, на кар’єру, на власне тіло і т.д., але якщо дати їй ці права – тут і настане всезагальне щастя. Continue reading

Advertisements

Не втікай від Різдва

Або чому ми з дружиною святкуємо народження Спасителя всього світу

Зараз я писатиму не про те, яке важливе народження Спасителя (хоча це так). І не про те, що суть свята (подія) важливіша за традиції (це теж так). Зараз напишу кілька слів, як можна гарно і доречно зустріти Різдво.

Спочатку про своє дитинство. Я народився і виріс у помірно-католицькій сім’ї, де шанували головні християнські свята – Різдво і Пасху. На Святвечір (6-го січня) готувалися страви і взагалі був такий собі цілий ритуал. Зазвичай ми святкували самі, без гостей – мама, бабця та я. Хоча час від часу нас у Сколе провідували мамині сестри з сім’ями зі Львова. У Сколе у нас родичів нема. Це був хороший час. Така собі хороша святкова суєта. Мама і бабця готували страви – не 12, але близько 8-10-и. Це були борщ з вушками, кутя, узвар, риба, завиванець, цвікли (буряк з хроном), вареники та ще деякі. Борщ з вушками я не особливо любив. Натомість всі інше – навіть дуже. Ми не дуже дотримувалися посту, але саме 6-го старалися м’ясне не їсти. Continue reading

О Львове и украинском языке. Виктория Волошина

Львів. Вигляд з костелу Ольги і Єлизавети

Львів. Вигляд з костелу Ольги і Єлизавети

Цей пост з фейсбуку я вирішив опублікувати тому, що він стосується і Львова, і української мови. Досить цікавим є досвід людей, які переїхали з російськомовних регіонів до Львова. Цей пост прошу не розцінювати у контексті мовних вакханалій, які маємо сьогодні, а швидше позачасово – у контексті мови та ідентичності як такої.  Це хороший приклад, як люди можуть нормально і спокійно обговорювати мовні питання. Насолоджуйтеся.

Вікторія Волошина

Так странно.
Сколько бы я ни практиковала украинский, он не становится для меня “родным” языком.
Я могу любить его, я могу читать на нем книги, учить ему своих детей, иногда – даже могу писать или вести разговоры на нем на несложные темы с другими людьми.
Но это все еще не тот язык на котором я думаю и чувствую. Не тот язык, которым я выражаю самое важное про себя, на котором я могу учиться и понимать какие-то новые или сложные сущности.
Наверное, последний период был (и есть) самым насыщенным для меня в плане использования украинского. Так много и часто я еще никогда им не пользовалась, как сейчас. И никогда не чувствовала себя такой пустой и незамысловатой девочкой: мне не хватает украинского чтобы в полной мере выразить себя через него.
И никогда я еще не чувствовала свой русский таким чужеродным. Для большинства людей, среди которых я сейчас живу, это не русский, а именно российский язык. И я, наверное, понимаю этих людей.
Continue reading