Львів. Спека. Маршрутка – Марія Оринчак

Марія Оринчак

Марія Оринчак

Львів, по-літньому спекотна, по-львівськи повна 184 маршрутка.

Біля Цирку заходять дві старші жіночки (зауважу, з вигляду ще зовсім не бабусі).

-Передаємо за проїзд, – не зачиняючи дверей і не рушаючи з місця каже спокійно водій.

-Нам одну зупинку! – кричить одна з них.

-Пенсіонери не платять, – додає підвищеним тоном інша.

Водій пояснює, що маршрутка приміська, тому в ній платять.

-Ти давай не вимахуйся, закривай двері і їдь! Ми свої права знаємо! Д‘ви який!

-Ми не будемо платити! Їдь вже! – підтримує жінку коліжанка.

Починаємо з однією інтелігентною пані пояснювати жіночкам, що одна чи не одна зупинка, а послугами вони користуються, і що таки в цій ситуацій водій правий – тут пільг для пенсіонерів нема. Чому – інше питання.

І ось, не витримавши, одна з жіночок виходить, за нею й інша, «поблагословивши» водія всім, на чому світ стоїть.

-Та ти бидло таке, бл***, кур** ти така, най ти твої сім гривень боком вилізуть!!!!!
————————————–————————
Історія сумна, моментами виглядала смішна, але дуже показово.

Навіть після Революції Гідності і п‘яти років війни для енної кількості українців «Почни з себе» не стало чимось більшим, аніж популярним лозунгом.

«Права знаю, обов‘язків не маю». І досі більшості легше помічати, хто що зробив не так, хто де вкрав/схитрував/не додав. Але вирішити для себе жити за правилами, бо тільки система може працювати якісно, надто складно.

Але винні завжди не ми тут. Винні ті, хто при владі. Як став винний Порошенко для 75% відсотків українців і як, найвірогідніше, років через три-чотири стане Зеленський. Бо левова частка українців так і не подивиться правді в очі і не визнає: проблема не в них, їхніх законах і діях, проблема в нас. І поки нація не стане свідомішою в тому плані, ніякий Месія нас не врятує.

(з соцмереж, з дозволу авторки)

Advertisements

Завоювати серце сходу

Сергій ЧЕПАРА

Мені здається, що одна з причин, чому ми майже прийшли або вже прийшли до громадянської війни – західна Україна надто мало зробила, щоб завоювати серце України східної.

Ми можемо довго і багато говорити про те, який у нас Президент, які уряд, судді, прокурори і чиновники. Про це можна і треба говорити. Але фактом залишається те, що існуючий режим підтримують повністю або частково українці сходу. Чи сфальсифікували їм свідомість? Чи купили когось? Чи залякали? Можливо, так. Але всі українці – заходу і сходу – мають добре розуміти, що ми живемо в одній країні. І я хочу жити в одній країні. Хочу любити і поважати українців сходу. І хочу, щоб східні українці знали, розуміли і любили українців заходу. І якщо хочемо і надалі жити в одній країні, то треба навчитися один одного розуміти. Українець зі Львова має краще пізнати українця … з Одеси. А українець з Харкова має краще пізнати українця … з Тернополя.

Поки відмінності у світогляді і цінностях є, завжди можуть знайтися бажаючі множити їх на 100 і розповідати про “так виглядає їхня Україна”, ділити героїв на “правильних” і “неправильних”, захищати якусь там мову. Звичайно, треба знати хто герой, а хто ні, і якою мовою навчати дітей у школі. Але треба щось робити з тим, що велика частка українців у Донецьку і Луганську вважає, що 1000 кілометрів на захід живуть злі і підступні бандерівці. Ми, західні українці, можемо між собою, у своїй галичанській субкультурі, посміюватися з того, але якщо ми нічого не зробимо, щоб розвіяти ці радянскі міфи (які підгодовуються багатьма сучасними політиками) то вони існуватимуть. А поки що ми дуже мало зробили, щоб ці міфи розвіяти.

Я точно не знаю, що робити, бо я не політик. Але незалежно від того, хто переможе – революція чи режим – ми маємо шукати точки дотику. Робити конкретні кроки. Можливо, львівські студенти мають запрошувати харківських на Різдво. Таке вже було – але це треба робити масово і на державному рівні. Треба, щоб у Львові побувала не тисяча студентів, а мільйон, два, три. Можливо всім “західнякам” треба хоч один в житті раз побувати “там, на сході”, а “східнякам” “на заході”. Можливо, требе робити ще щось. Але не можна жити так, як досі.

Західні політики повинні дати спокій Бандері. Я не проти Бандери. Але це дратує схід. Навіщо дратувати схід? Для рейтингів на заході? Навіщо скасовувати статус героя Бандері? Для рейтингів на сході? А можна просто відкласти ці всі війни на років 20, а поки нехай цим займаються професійні історики.

Рік 2012. Куди йдемо?

Хочеться написати якусь гарну статтю – зі вступом, основною частиною, закінченням, розкрити тему… а напишу сухо і коротко.

Кілька років тому читав такий жарт: “Зі скарги ЖЕКу: Все тече, нічого не змінюється.” От у мене таке враження, що це про Україну, а саме про свідомість громадян. Ну скільки років має пройти, щоб українці перестали бути Homo Soveticus? Сто? Тисячу? Мільйон? Христос прийде швидше. Continue reading

Нехай скаже німець. Ми не знаєм

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу
Іван Франко

«Добре, брате,
Що ж ти такеє?»
«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Тарас Шевченко 

Не перестаю дивуватися глибині творчості великих поетів. На цей раз не тільки Тараса Шевченка, а й Івана Франка.

Телебачення зранку до вечора розповідає українцям, що Європа глибоко стурбована станом демократії в Україні. Наприклад, Ангела Меркель, поставила в одному реченні Україну поряд з Білоруссю. Це, буз сумніву, показує, що в Україні згортаються демократичні процеси.

Питання: що б робила бідолашна ненька Україна без коментарів з святої Європи? Напевно, так і не знала б, що воно і як. Бо у нас ні лікарів своїх нема, ні політиків, ні науковців. Найближчі живуть… ні, навіть не в Польщі, в Німеччині. Як писав один журналіст на Українській Правді – скоро ЄС буде коментувати урожай буряків на Вінниччині – місцеві агрономи собі ради не дадуть. Continue reading