Будинок по вулиці С. Бандери, 3 (бл. 2012 р.)
Цей будинок має давню і цікаву історію. Він побудований чи то ще за Австрії, чи за Польщі. Він один з найстаріших у Сколе – на мій погляд. Таких, як він, близько 20. Це старі “панські” будинки, в кожному з яких жила якась паважна сім’я.
Я не багато знаю про нього. Старі люди кажуть, що після Другої Світової там був штаб НКВД, і там же мучили українських націоналістів. Кажуть, що багатьох там закатували на смерть.
Потім певний час будинок належав школі, потім зробили готель. Готель ще я пам’ятаю. Мені було років 6. Потім зробили музичну школу – діти вчилися грати на піаніно, акордеоні, скрипці. Років так 10-15 вчилися.
Фото 2017 р. (з тилу)
Потім у Сколе сталося нещастя – один приватний будинок в центрі міста запалав і майже весь згорів. Там жили сім’ї, і вони залишилися без житла. Тоді Сколівська міська рада пішла легшим шляхом – просто передала музичну школу тим 5-ом сім’ям. Музична школа / школа мистецтв зараз у двох нормальних будинках, нічим не гірших за цей. Сім’ї приватизували житло, і тепер славна історія будинку скінчилася. Кожна сім’я порядкує по своєму. Тепер цей будинок перестав існувати як єдине ціле. Всі поробили собі окремі входи-виходи. Кожен як умів і як розумів. Або як не вмів і як не розумів. Ради справедливості додам, що квітів на подвір’ї дуже побільшало. Навесні і влітку там їх дуже багато – ціла оранжерея просто неба.
В дитинстві, коли там ще була музична школа – ми, дітлахи, туди часто гратися бігали. Але в перший рік проживання сімей “правила змінилися” і нас, дітей, вже там не чекали.
Мені все ж таки дуже шкода. Я розумію ті сім’ї – їм потрібно було житло. Але передати такий красень сім’ям – в ущерб місту. Там міг бути музей або якийсь заклад. Тепер зробити крок назад вже дуже важко – приватна власність. При чому не однієї сім’ї, а одразу кількох. Як Ви відкриєте там музей? Чи готель? Чи будь-що. Не відкриєте. А в Сколе нема жодного музею, до речі.
Це приклад нерозумного госпадарювання. Зрештою, один з багатьох мільйонів в Україні. Кожен будує і господарює як собі знає. Якийсь хаос, який називають свободою і демократією. Сумно це все.
Моя прабабуся Францішка Бутковська, на честь якої ми назвали свою дочку була полькою і римо-католичкою. Вона народилася у місті Сколе (Австро-Угорщина) у 1886 році, де тоді мирно (або не дуже) жили поляки, українці і євреї. Тоді у Сколе вже рік діяла залізниця, до речі. Останніх (євреїв) було десь 60% населення міста. Францішка з дому мала прізвище Веселовська, а вже як вийшла заміж – Бутковська. Заміж вона вийшла за українця, що дуже не сподобалося… його братам. Ті вважали, що ніяких шлюбів з поляками і польками бути в принципі не може. І так сильно обурилися, що деякий час не розмовляли з ним. А їх було дев’ятеро: Микола, Михайло, Петро, Євстахій, Іван, Стефан, Олекса, Антін, Федір, ще й сестра Марія. Отож, всього 11 дітей було у Івана і Марії Бутковських – 10 братів і одна сестра. До речі, Марія Бутковська до заміжжя носила прізвище Бандурович.
Вирішив долучитися до #myfirstjob. Навіть напишу окремий пост про свій досвід робіт. Такий строкатий набір, мабуть, буде не в кожного. 
two three dots 