Від любові до ненависті одне відео

Роздуми про натовп і свободу

Нещодавно в мережу злили відео, де зубна лікарка Інна Кравчук доволі грубувато поводиться з дітьми, яким лікує зуби. На двох коротких відео видно, що вона застосовує силу, щоб утримати дитину, якій лікує зуби, тормосить її і навіть силою впихує в крісло, при чому дитина вдаряється головою.

Такі дії лікарки, звісно, досить непрофесійні. Якщо жінка вчилина злочин — має відповісти за законом. Проте хвилює інше — неймовірна хвиля ненависті, яку підняли ці відео.

Один з сайтів описав це так.

На першому відео видно, як Інна Кравчук заносить дитину на руках у свій кабінет. Бере до рук шприц і підносить до обличчя дитини та щось каже, очевидно лякає, дівчинка махає головою відповідаючи на залякування «Ні». Судячи з коментарів інших батьків, припускаємо, що вона, як і інших дітей залякує, що зробить укол в голову чи шию.

Далі лікарка садить дитину на руки починає трусити настільки сильно, що здається в дитини зламається шия, а потім починає душити й далі її трусити. Знову тицяє до обличчя дитини шприц.

Ставить дитинку на ніжки та продовжує шарпати. Дівчинка плаче, а її б’ють по руках. Лікарка садить знову на руки та стискає так, що дитина не може ворухнутися, її ноги зажаті поміж ніг лікарки, а руки скручує, як у психлікарні зав’язують хворим гамівною сорочкою. Дитя не може ворухнутися і весь час плаче, а її знову лякають шприцом.

Це відео важко коментувати. Видно, що на дитині всім тілом лежить доросла жінка – асистентка лікарки. Дитина не може ворухнутися, лише трішки рухає ніжкою. Таке відчуття, що лікарка роздирає дитині рота і натискає так, щоб йому було ще болячіше. Потім лікарка б’є дитину головою об канапу, підіймає за голову і знову кидає.

Continue reading

Слово галичанина про галицький патріотизм

Сьогодні я коротесенько торкнуся теми своєрідного розуміння патріотизму по-галицьки.

Але для початку зазначу, що сам я українець-галичанин – галичани мої батьки, мій дідусь народжений на Лемківщині, він був україномовним українцем, який жив в українському селі та території сучасної Польщі. Прабабуся моя була полькою, яка жила в Сколе – спочатку під Австрією, потім під Польщею, потім під СРСР. Словом, наддніпрянської крові у мене нема, не те що якоїсь донецької чи російської. Continue reading

Про дружбу, соцмережі та привітання…

connectionsВчора у мене був день народження. Привітало 22 ВКонтакте, 17 у facebook. Кожному я вдячний за вітання. Не забули. Пам’ятають. Але насправді я ще раз переконався що ніяких стосунків в інтернеті нема і бути не може. Хтось з вітальників писав одне слово, хтось два, хтось півтора. Хтось надіслав привітання “Вітаю з Днем Народження” і точно таке саме минулого року. А між ними – 365 днів мовчання.

Ні, я не критикую. Я просто думаю, що стосунки або є, або їх нема. І інтернет не створює стосунки, а лише імітує. П’ятеро людей подзвонили і особисто привітали. Один написав на мейл, один в скайп. Це були щирі і точні привітання. Люди бажали того, чого мені варто бажати. Ті, хто знають мене, знають мої сильні і слабкі сторони. Хто знають про мої стосунки з Богом, хто цікавиться мною, і вникає в моє життя.

Для себе вирішив – не писатиму короткі і загільні вітання всім. Краще вітатиму тих, кого знаю, кого по-справжньому ціную, в чиє життя вникаю. Тоді і сказати зможу більше, і слова теплішими будуть…

Внутрішнє, зовнішнє…

Звісно, я не гадаю, що той хто без кінця і краю теревенить про Бога і служіння автоматично “духовний”… Можна багато говорити про освіту, але бути глибоко невігласом, говорити про право і порушувати закони, про дієту і набирати вагу, пожираючи тортики…

Але все-таки вірю, що якщо людина думає про Бога, то час від часу і говоритиме про Нього. “Бо чим серце наповнене, те говорять уста” – сказав Один мудрий Вчитель (Матвія 12:34). І нікуди від того не втечеш. Сьогодні не полінувався порахувати пости в соцмережах деяких моїх знайомих християн. Ні, я не хочу сказати, що це дуже багато говорить про людину, що це дає мені право її оцінювати. Звісно, ні. Людина – істота багатогранна і складна. Душа її – мов океан, а її серце знає Бог. Зрештою, є християни без сторінок в соцмережах… Але. Все таки цікаві спостереження: людина до церкви роками ходить. Щось там постить – про музику, про одяг, про те, про се. Жарти, “приколи”… Жодного слова про Бога, Біблію, християнство. Чому? Про що вона думає протягом дня? Чим живе?

Ні, я не закликаю Вас постити цитати з Біблії щодня о 19.00, а Святих Отців – тричі на тиждень. Просто я так думаю – якщо сторінка християнина взагалі-взагалі-взагалі ніяк не свідчить, що він християнин – може це не зовсім правильно? Чи як Ви гадаєте?