Не все те, що екзальтована релігійно-політичними наративами і очікуваннями християнська спільнота вважає важливим до рівня “духовного окропу”, є потрібним і важливим для церкви, як Тіла Христового.

У тому числі, запит на радикальний етнічний махровий націоналізм, расизм, махровий республіканізм чи оголтілий лебірельний демократизм, про-лайф, яке захищає ненароджене, але готове бомбити народжене, яке готове захищати корумповане, але деперсоніфікувати на основі гендерних питань.

Мені особисто дуже жаль бачити все більше домінуючий тренд у християнській спільноті, який ховає у склеп місіональне, і виводить на рівень божественного етнічне і політичне і структурно-релігійне.

Християнська спільнота заставляє грішника змінитись і приєднатись до них. Церква христова з любов’ю очікує: приєднуйся до тас такий який ти є, і ми разом будемо йти по шляху переображення у характер Христа.

Кожна місцева громада живе поміж двома небезпеками: з однієї сторони є патерналізм, тобто загроза потрапити під жорстку конфесійну вертикаль і залежати від директив центру, а з іншого боку є сектанство, тобто спокуса відмежуватися від усіх, вийти на прямий звязок з космосом і створити своє замкнуте царство. Першу крайність найкраще втілюють Свідки Єгови, в яких всі рішення строго диктуються в Брукліні і всі повсюди йому підкоряються, такий підхід характерний також для римського католицизму, в якому подібну роль виконує Ватикан, хоча слід зазначити, що останнім часом в католицизмі є тенденції до децентралізації. Друга крайність притаманна маргіналізованим групам, особливо серед неопротестантів, які ігнорують історичну спадщину церкви і поводяться так наче після апостолів і до них нікого й не було. Continue reading →