Львів. Спека. Маршрутка – Марія Оринчак

Марія Оринчак

Марія Оринчак

Львів, по-літньому спекотна, по-львівськи повна 184 маршрутка.

Біля Цирку заходять дві старші жіночки (зауважу, з вигляду ще зовсім не бабусі).

-Передаємо за проїзд, – не зачиняючи дверей і не рушаючи з місця каже спокійно водій.

-Нам одну зупинку! – кричить одна з них.

-Пенсіонери не платять, – додає підвищеним тоном інша.

Водій пояснює, що маршрутка приміська, тому в ній платять.

-Ти давай не вимахуйся, закривай двері і їдь! Ми свої права знаємо! Д‘ви який!

-Ми не будемо платити! Їдь вже! – підтримує жінку коліжанка.

Починаємо з однією інтелігентною пані пояснювати жіночкам, що одна чи не одна зупинка, а послугами вони користуються, і що таки в цій ситуацій водій правий – тут пільг для пенсіонерів нема. Чому – інше питання.

І ось, не витримавши, одна з жіночок виходить, за нею й інша, «поблагословивши» водія всім, на чому світ стоїть.

-Та ти бидло таке, бл***, кур** ти така, най ти твої сім гривень боком вилізуть!!!!!
————————————–————————
Історія сумна, моментами виглядала смішна, але дуже показово.

Навіть після Революції Гідності і п‘яти років війни для енної кількості українців «Почни з себе» не стало чимось більшим, аніж популярним лозунгом.

«Права знаю, обов‘язків не маю». І досі більшості легше помічати, хто що зробив не так, хто де вкрав/схитрував/не додав. Але вирішити для себе жити за правилами, бо тільки система може працювати якісно, надто складно.

Але винні завжди не ми тут. Винні ті, хто при владі. Як став винний Порошенко для 75% відсотків українців і як, найвірогідніше, років через три-чотири стане Зеленський. Бо левова частка українців так і не подивиться правді в очі і не визнає: проблема не в них, їхніх законах і діях, проблема в нас. І поки нація не стане свідомішою в тому плані, ніякий Месія нас не врятує.

(з соцмереж, з дозволу авторки)

Жовква. Музеї і не тільки. Фото

Жовква (початок)

Отже, у Жовкві є 2 музеї. Один міститься у замку і має три зали. Інший міститься у самій ратуші. Сам замок в дуже поганенькому стані, але ведуться ремонтні роботи.

Continue reading

Чернівці

Чернівці – обласний центр сучасної України і столиця Північної Буковини. Місто пережило різні панування – австрійське, румунське та радянське. Перша згадка про Чернівці – 1408 рік, що лише трохи пізніше Львова (1256).

img_3291

Continue reading

Дивовижні фото неймовірного Львова. Колись і тепер

Вежа Корнякта – то не просто вежа. Тут у середньовіччі дзвонили у величезний дзвін “Кирило”, вагою 7 тонн. А ще існує легенда, як у 1704 році Львів захоплювали шведи, Карл XII з вояками зайшов просто у хвіртку, яку ніхто не охороняв. Це помітив вартовий на вежі і спереляку стрельнув. Кажуть, поцілив Карлу у капелюха. Сам же монарх залишився живим. Ворог з півночі кілька днів грабував і руйнував місто…

12794396_1118965564815178_3872789672280682684_n

Continue reading

Російському нацизму присвячується

Vladimir Putin, Grand Kremlin Palace, 12/12/13Мені насправді шкода Путіна.

Цього тирана, злодія і брехуна найближчим часом сильно покарає Бог. Згадаєте моє слово. Це я не у пророка бавлюся. Путін все будує на суцільній наглій і цинічній брехні. Він будує імперію зла. Використовує обман. Він воює не зі США і ЄС (як він думає), а з Богом, і не тому, що Бог за США чи Україну, тому що Бог – Бог правди.

І тому я серйозно очікую великого гніву Божого для цієї паскуди. Я не знаю, що справедливий Творець вигадає для цієї недолюдини, але думаю мало не здастся. Може, як Навуходоносор травичку жертиме, як німа нерозумна тварина. Continue reading

До українців

Віктор БАРАНОВ,
український письменник, голова НСПУ,
головний редактор журналу “Київ” ,
віце-президент Товариства «Україна-Румунія». 

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?

І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?

Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в “моголах” і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю “меншого брата”?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова…
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..