Християнин, служитель, церква і політика

2000 років історії Церкви і християнства промовисто свідчать, що загравання церкви і політики закінчуються погано. можна навести низку прикладів з римського католицизму, православ’я, протестантизму.

це жодною мірою не означає, що віруючим людям категорично не можна йти в політику.

це свого роду парадокс. Церква – це спільнота віруючих людей, але церква як інституція (передусім духовна, а вже потім суспільна чи соціальна) має тримати дистанцію з політичними інституціями. адвокат має тримати дистанцію з суддею і прокурором, британська королева не може заходити в парламент, а бути дівчині і батьком і чоловіком не можна. є речі, які мають внутрішню суперечність.
мова не йде про те, що батько трьох дітей не може бути військовим, чи екскурсовод не може бути вчителем. є десятки занять і професій, які прекрасно можна поєднати. можна мати кілька вищих освіт, бути інженером і депутатом місцевої ради, керівником благодійної організації і батьком 5 дітей, колекціонувати марки і бути радіоаматором, розводити курей і вести молитовну групу в церкві.
мова про інше.

служитель церкви завжди ототожнюється з нею, церквою. пресвітер – це “обличчя церкви”, так би мовити.
а церква має свою, унікальну функцію. церква в певному відношенні є в опозиції до цього світу, бо світ – це не просто люди, а певні структури, філософія, цінності, парадигми, практики. і світ в цілому є ворожим Богу. хоча це той самий світ (космос) за який помер Христос, але це той самий світ (космос), який не можна любити. В першому випадку це люди, і кожна душа цінна Богу. В другому – це вже філософії і поривання, традиції і практики, дух часу, противний Богу.
чому ж тоді християнин може йти в політику, а служитель – ні?
а тому, що священник римо-католицької церкви не може одружуватися, а мирянин може. хоча я не підтримую ідею целібату і вважаю її вигадкою, тим не менше, структура має свої правила. мій знайомий священник ПЦУ вже не стане єпископом – бо він одружений. такі правила в ПЦУ.

деколи вибрати А, означає відмовитися від Б. вибрати Б – відмовитися від А. стати Президентом означає перестати грати в 95-у кварталі.
просто христянин може (і повинен) бути політично активним, тому що це його країна, його земля, його місто чи село. він не має ховатися в печері від соціуму. йти на вибори і голосувати – це ок.

але для того, щоб активно займатися політикою (бути професійним політиком), мабуть, треба мати певні освіту/здібності/схильності/досвід/підтримку/фінанси/дари/таланти і т.д. християни не змінять цей світ якщо просто масово ринуть у політику. цей світ гине через гріх – і ні політики, ні християни не переламають цю тенденцію. зупинити можна лише локальні вияви.

навіть якщо всі євангельські христяни масово підуть у ради всіх рівнів – гомосексуалізм не зупинити. можна заборонити гей-паради, але вони – наслідок гріха, неправильно, небожого розуміння шлюбу і сім’ї.

а звідки приходить Боже? чи через закон, який щось забороняє (чи до чогось змушує)? ні, через віру в Христа і внутрішню роботу Святого Духа.

шлях Бога – це відродження людини через віру в Христа, і вже потім (але не завжди), як наслідок – трансформація суспільства. Христос не помер заради трансформації суспільства, а помер заради кожної конкретної душі. оправдання через віру головна ціль Бога, а не “більш християнська Україна” у 21 ст.

в нашій країні за 30 років було зроблено мільйони абортів. аборт це вбивство, гріх. і майже всім партіям так нормально, за винятком кількох. нормально і тим, в які масово пішли християни. чи повинні християни вилазити зі шкіри, щоб зупинити аборти? чи це головне призначення християн на землі – забороняти аборти? і що дасть заборона сама по собі? аборти будуть робити або таємно, або закордоном.

можливо, мої думки здаватимуться дещо кострубатими, але головна ідея, яку я хочу донести – світ це світ, а церква це церква. держава не має ставати церквою, а церква державою.

сьогодні служитель Петренко балотується від партії сірих. завтра християнин Сидиренко не приєднається до його церкви саме тому, що підтримує зелених. сьогодні політичні смаки служителя здаються “просто його особистими смаками”, а завтра впливатимуть на церкву, її внутрішнє життя, духовний клімат.

певні речі є незворотними. рішення, прийняті зараз, буде неможливо скасувати через 5 років. навіть коли/якщо ті, хто приймали їх, усвідомлять їхню помилковість.

Сергій Чепара

Христос і політизовані служителі храму…

Сьогодні вечором в мене «в особистих» була довга переписка з одним з євангельських церковних служителів. В моїх дописах (в тому, що я пишу) на тему масової участі євангельських християн він бачить велику загрозу для церкви. Тобто, виходить так, що публічний масовий похід в депутати євангельських християн (більшість з яких церковні служителі), не є загрозою для церкви, коли вона політизується тими ж служителями діаметрально протилежними політичними і партійними ідеологіями, які втягуються в церкву.

Моє ж, теж публічне, переживання сприймається як загроза передвиборчій кампанії деяких кандидатів. Людина запитала мене про мою істинну мотивацію перед лицем Бога Отця, навіщо мені роздуми про політику і християн. Я відповів, що моя мотивація в тому, що я бачу реальну загрозу і небезпеку для євангельської церкви, що її саме церковні служителі втягують в ідеологічні діаметрально протилежні політичні і партійні дискурси, в яких змінюється і розчиняється суть Євангелії… відбувається політизація українського євангеликализму, а ми майже нічого не навчились в цьому питанні з досвіду політизованого євангелікалізму Європи і США, та політизованого православ’я в Росії…

Я особисто не вірю в аполітичність, бо її не існує в природі взагалі. Християни з різними покликаннями є невід’ємною частиною суспільно-політичних процесів різного рівня, оскільки Церква, як людська спільнота, є частиною громадянського суспільства. Євангеліє в політиці через покликання християнина – це одне. Політизація ж євангельської церкви через політичний активізм церковних служителів і іх стале масове ототожнення з сумнівними політичними силами – це вже, повірте, зовсім інше.

Разом з тим, ми не можемо політизувати церкву, замінювати її місіональний дискурс на політичний і партійний, християнизуючи і духовно легітимізуючи його. Тобто, до твердження Ісуса “нині будеш зі Мною в раю” додавати “ну, якщо ти підтримуєш саме ці політичні чи партійні вподобання”.

Чи потрібно вчити прихожан суспільно-політичній розсудливості? Звісно, що так. Але ця розсудливість відштовхується не від політичної чи партійної приналежності чи ідеології. Навіть не від християнської партії, а саме від етики Царства Божого, явленої у Христі, Його втіленні, Його відношенні до ближнього, другого і навіть ворога, у Його хресті. Саме втрачена здатність розрізняти між місіональним і політичним привела очільників народу Божого до релігійно-політичної симфонії і синергії і нездатності розпізнати в Ісусі Бога, Месію.

Смію також уявити, що саме ось ця політична нерозсудливість і масова втрата місіонального покликання призведе багатьох прихожан і служителів в певний час до того, що вони підтримають політичний дискурс того, хто прийде перед Христом, але замість Христа. Втрата місіонального покликання – це втрата віри в преобразуючу силу Євангелії, і приписування цієї трансформуючої сили політичним чи партійним дискурсам і ідеологіям.
Бути і працювати в політиці по покликанню як християнин, це одне. Йти в політичний «хрестовий похід», не розрізняючи між романтичним бажанням і реальністю покликання, – це інше. Судити зло в іншому, йдучи в політику, це одне. Судити його в собі, ставши політиком чи депутатом, – це інше…

Відверто кажучи, я особисто не очікую, що щось сильно зміниться в країні на краще, коли чи якщо євангельські служителі масово прийдуть до влади. Але я знаю, що відбудуться внутрішні зміни саме у багатьох євангельських служителів під впливом специфічного середовища. І ці зміни будуть саме тому, що спрацьовує не покликання, а масовий духовно-емоційний романтицизм. Скоріше за все, через 5 років ми матимемо вже три тисячі кандидатів в депутати від євангельських прихожан і служителів, і, можливо, матимемо “церкви-вподобайки” – в залежності від політичних вподобань.
Саме в підміні місіонального дискурсу в церкві на політичний я розглядаю питання Христа, чи знайде Він віру, а також Його твердження, що в багатьох охолоне любов. Цілі і бажання боротися зі злом завжди достойні похвали. Проте інструмент Церкви як Тіла Христового – це, перш за все, Євангеліє про Христа, що трансформує серце людини роботою Духа Святого, направляє людей до стосунків любові та довіри один з одним і з Христом, і вбачає силу Божу не в можливостях, які дає влада, а в силі любові до ближнього, другого і ворога, які дає Христос, Сам пройшовши хрест.

Участь християнина в політиці – це не духовно-емоційний романтицизм; це покликання – професійне покликання, служіння Богу в політичній сфері. Тому варто бути дуже обережними, щоб романтичне бажання не переплутати з реальністю Божого покликання.

І щоб масовий похід євангеликів в діаметрально протилежні за ідеологіями політичні партії не перетворився на танці на березневій кризі, коли ми своїми ногами руйнуємо єдність церкви, а тріщини списуємо на «сатана восстав»…

Так, я знаю різницю між двома царствами. І знаю наслідки і небезпеку втратити християнською спільнотою своє місіональне покликання в Божому Царстві, етику Божого Царства, віру в єдину трансформуючу силу Духа Святого, силу Євангелія про Христа. Саме тому і пишу роздуми про масовий похід євангельських служителів в політичний вимір… В цій масовості я вбачаю не стільки благо для «світу», скільки втрату для «малого стада»… Шануймося ❤
——
Тарас М. Дятлик
6 жовтня 2020
Рівне, Україна

Чи може пресвітер церкви бути політиком або публічно агітувати?

Останні тижні спостерігаю дебати в євангельських колах – може чи не може відкрито агітувати пресвітер/диякон церкви за політичну партію або і самому балотуватися на виборні посади.

Дискусії ці спричинені тим, що на цих місцевих виборах чимало протестантів подалися в політику. Деякі захотіли стати депутатами чи навіть мерами міст. Навіть деякі служителі помітно політизувалися.

Моя позиція коротко:
– поза всяким сумнівом, християни можуть (а інколи повинні) долучатися до громадсько-політичного життя країни; щонайменше ми всі повинні платити податки, мати поняття, що робиться у країні, голосувати на місцевих/президентських/парламентських виборах; якщо відчувають поклик – йти в політику, ставати депутатом, мером і т.д.
– пресвітер церкви це не просто християнин; пресвітер церкви – це її публічне обличчя; подобаєтсья нам це чи ні, але світ буде ототожнювати пресвітера і саму церкву, або пресвітера і конфесію; іншими словами, якщо світ побачить, що пресвітер баптистської церкви агітує за сіро-буро-малинових (СБМ) то зробить висновок, що вся церква/братство/конфесія за СБМ;
– пресвітер не може бути політиком як журналіст/суддя/прокурор/президент не може бути партійним; військові не можуть йти на мітинги; присяжним не може бути поліціянт; жертва не може бути суддею; суддя не може судити рідного брата чи дружину; є внутрішня суперечність між роллю служителя церкви і політиком; ролі церкви і держави різні, і ролі пресвітера і мера/президета різні;
– церква це структура не політична; вона може бути або аполітичною або надполітичною, але не політичною; з різних причин церква не може бути соціалістичною, націоналістичною, правою або лівою; церква об’єднує віруючих у Христа, а не лівих, правих, республіканців чи демократів, соціал-демократів чи націонал-лібералів; Христос – це Син Божий, Спаситель; Христу не байдужі соціальні питання, але все ж таки вони не головні; церква поширює Євангеліє (духовне звільнення грішної людини через віру у Христа);
– пресвітер не може публічно підтримувати СБМ, тому що у його церкві можуть бути і будуть зелені, чорні, квадратні і крапчасті; якщо твій пресвітер публічно і гучно за СБМ, а ти ні – це створить напругу;
– якщо пресвітер підтримує Петра Петренка на пост президента, а виграє Іван Іваненко, якими будуть стосунки церкви і влади?
– пресвітер може працювати на роботі, в тому числі і на уряд, якщо це не передбачає високу політизацію; але мені важко уявити пресвітера-прокурора чи пресвітера суддю; навіть пресвітеру журналісту було б складно; проте бути служителем церкви і вчителем у школі цілком можливо; іншими словами є низка професій, які чудово поєднуються з пресвітеруванням, і ще низка, які взагалі ніяк; пресвітер церкви може бути і бізнесменом, але якщо на нього працюватимуть його ж церкв’яни – це створить додаткову напругу – одні стосунки будуть заважати іншим;
– якщо пресвітер буде дупутатом міської ради – як він має голосувати за виділення землі іншій церкві, не його? а виділення землі культам? а встановлення скульптури діві Марії? :)
– якщо пресвітер аж дуже хоче стати мером чи народним депутатом – він повинен скласти повноваження служителя і займатися політикою; політика це нормально, церква теж добре. але разом це погана суміш.

Подібні думки писали Тарас Дятлик, Роман Соловій, Андрій Шиманович, Сергій Накул. Раджу відвідати їхні сторінки та особисто ознайомитися з їхніми аргументаціями.

Сергій Чепара

Чи повинна Церква трансформувати суспільство?

Мені впадає у вічі одна тенденція: все більше служителів в Україні вірять, що найкраща модель стосунків Церква\держава це трансформація. Мовляв, не конформізм (пристосування, підтримка, злиття), не нонконформізм (протиставлення, опозиційність, втеча), а саме поступовий вплив і перетворення.
Звучить гарно.

Я не супер-пупер великий знавець історії Церкви, але десь таке вже чув. У XIX ст майже всі християни у Європі думали, що прийшло Тисячолітнє Царство на землю. Нема великих воєн, християни мають значний вплив на державу та устрій, все класно.

Але прийшла Перша Світова війна, через 20 років – Друга. Післявоєнна Європа крок за кроком почала відмовлятися від християнських засад. Сьогодні більшість держав акцептує те, що ще 100 років тому не акцептувало ніяк. Хоча це та сама “християнська” стара Європа. “Реформовано-трансформована”. Continue reading

Вознесіння Церкви і Друге пришестя Христа – чи це одна й та ж подія?

Протягом майже всієї історії Церкви – уривки 1Коринтян 15:50-55 і 1 Солунян 4:13-18 розглядалися в зв’язку з Матвія 24:27-31, 37-41.
І тому, в історії Церкви – багато людей припускали, що Вознесіння відбудеться під час Другого Пришестя Христа.
Але з часом – коли люди почали вивчати пророцтва набагато серйозніше, ніж раніше – виникло інше тлумачення 1 Кор.15 і 1 Сол. 4.

Отож, існує кілька вагомих відмінностей між Вознесінням і Другим Пришестям Христа.

Перше – в Вознесінні з землі забирається Церква (1 Сол.4:17) – у другому пришесті забираються невіруючі – Мт.24:27-28, 37-41.

«Як було за днів Ноєвих» – у дні Ноя з землі, через потоп, були забрані всі невіруючі.
Continue reading

Бог за капіталізм чи комунізм? Роздуми у світлі Дії 4:32-5:11

Кому належить майно?

Кому належить майно?

В перші роки існування СРСР (тобто в 1920-і ще при живому Леніні) радянська пропаганда інколи апелювала до деяких текстів Біблії, щоб захистити свою ідеологію і практику, зокрема в економічних питаннях. Як відомо, до впровадженя НЕПу, діяв т.зв. “військовий комунізм”. Приватна власність була мінімізована, майже все належало державі, бізнес був поза законом, в селах приватні земельні ділянки були крихітними, майже вся земля належала державі і її підприємствам…

В книзі Дії святих Апостолів (або просто Дії, Діяння) читаємо:
У зібрання ж тих, що увірували, було одне серце і душа, і ні один нічого зі свого майна не називав своїм, а все в них було спільним. І з великою силою апостоли давали свідчення про воскресіння Господа Ісуса, і велика благодать була на всіх них. Бо не було серед них нікого нужденного, бо всі, що були власниками земель чи домів, продавали їх, і приносили ціну проданого, і клали до ніг апостолів, і кожному роздавалося, яка в кого була потреба. Так Іосія, прозваний апостолами Варнавою (що в перекладі означає «син утіхи»), левит, родом кіпрянин, у якого було поле, продав його, приніс гроші і поклав до ніг апостолів. Дії 4:32-37 Continue reading

Мислити нестандартно нестрашно – Себастьян Тегза

Я ніколи не міг зрозуміти людей, які відкидають традицію. Але мені було важко також погодитись і з тими, хто відносився до традиції, як до авторитету рівносильного Писанню. І мені дуже не подобалось, що і одна і друга сторона обмежували мою свободу необхідністю обирати між цими двома позиціями. Я хотів мати можливість на третій варіант. Для людських очей це напевно виглядає як невизначеність чи непостійність, хоча насправді це є та ситуація, коли ти просто не вписуєшся в існуючі сформовані системи, а тієї системи, яка б втілювала твої погляди не існує, бо вона ще не сформувалась. І виникає спокуса втиснути себе якимсь способом в одну з тих, які є і бути собі, як всі нормальні люди. Втім, так робити не правильно і не зовсім корисно. Так не робив Ісус і так не робили апостоли. Continue reading

Як не перетворитися на дракона – Себастьян Тегза

Єдина, свята, соборна і апостольська Церква присутня в цьому світі у формі багатьох різноманітних помісних громад. Все це розмаїття є багатством, а не проблемою. Здоровий шлях зростання для кожної громади пролягає між двома берегами. З одного боку – це важливість плекання власної ідентичності, з іншого – відкритість до інших громад, які мають свою власну особливість. Без такої відкритості громаду важко назвати соборною, і взагалі церквою. Якщо ідентичність якоїсь громади полягає в тому, щоб заперечувати християнську сутність всіх відмінних від неї громад – тоді це погана ідентичність, її потрібно не плекати, а позбуватись від неї. Це не євангельська ідентичність. Апостольське розуміння соборності міститься в словах апостола Павла, які служать практичним підсумком його викладу Євангелія в Посланні до Римлян. І звучать вони так: «Приймайте один одного, як і Христос прийняв вас у Божу славу». (Рм.15:7) Continue reading

Про політичне – Тарас Дятлик

Рідко пишу про політичне. І це не означає, що в мене немає активної політичної позиції. Вона є. Але для мене Фейсбук не те місце, де про це треба постійно репетувати… Слідкуючи вже багато років за ходом розслідування голосних вбивств в нашій країні, я хочу сказати, що…

Оприлюднення результатів розслідування вбивства В’ячеслава Чорновола, Георгія Гонгадзе та Небесної Сотні — імена замовників, посередників, виконавців, — та покарання замовників, посередників і вбивць для мене було, є і буде лакмусовим папірцем щодо кожного президента і кожної влади.

Президенти і очільники відповідних відомств змінюють один одного на посту, а справи поки що закриваються, а не розкриваються… Для мене той президент і та влада буде задовільна, яка оприлюднить всі ці аспекти — замовників, посередників, виконавців. А поки що ні Кравчук Леонід Макарович, ні Кучма Леонід Данилович, ні Ющенко Віктор Андрійович, ні Янукович Віктор Федорович, Порошенко Петро Олексійович, ні Зеленський Володимир Олександрович не спромоглися ні самі, ні за допомогою тих, кого призначали на відповідні посади, розкрити ці злочини. Continue reading

Короткі роздуми про владу в церкві

Кому належить влада в церкві?

Кому належить влада в церкві?

Є церква “А”. Там фактично всю владу має головний священик, який живе у Римі. Він вважається намісником Петра, а Петро, теж вважається, має ключі від царства Божого. Ієрархія, структура, правила.

Є церква “Б”. Там є союз 14 помісних церков. Між ними зараз деякі тьорки-войнушки, але вважається, що жоден керівник жодної помісної церкви не має влади абсолютної навіть в межах своєї церкви. Є синоди місцеві, є собори. Більше демократії, можна сказати. Continue reading