Або чи дійсно нечинним є Старий Завіт?

Доволі багато християн (у різних церках та конфесіях) гадають, що якщо є два Завіти – Новий і Старий – то Старий нечинний, лише Новий. Відповідно – беремо книжку “Новий Завіт”, читаємо, виконуємо. Ну а Старий, він ж “старий”, нечинний, застарілий, його можна читати для ознайомлення, як історію з минулого.

Інші навпаки будуть наполягати на тому, що все писання Богом натхнено, тому виконувати треба все. Обидва підходи є правильними до певної міри, але в той же час неправильними.

Почнімо з того, що нам зараз йдеться саме про книги Старого Завіту (39) і книги Нового Завіту (27). Зрозуміло, що вони є однаково богонатхнені від Буття до Одкровення. Але дуже хибним є бачення, що всі книги Біблії є інструкцією до виконання. Власне, більшість з них взагалі не є.

Старий Завіт від Буття 12 і до кінця описує стосунки Бога з Ізраїлем (Авраамом, Ісаком та Яковом-Ізраїлем та всіма їхніми нащадками). Старий Завіт відносно мало говорить про ставлення Бога до поган, хоча такі книги як Буття, Ісаї, Йони та деякі інші містять певну інформацію. Старий Завіт (як книга!) це і збірка поезії – Пісня Пісень (про інтимне життя), Псалми, Приповідки. Вони містять універсальні Божі принципи, які актуальні завжди і для всіх – євреїв, поган, християн. Історичні книги розповідають про історію Ізраїля (царів Саула, Давида, Соломона) та двох розділених царств – Ізраїля на Півночі та Юди на Півдні, їхніх царів. СЗ також містить певну апокаліптику – вчення про майбутнє, зокрема книга Даниїла говорить про поганські царства – Асирію, Вавілон, Мідіє-Персію, Рим.
Новий Завіт це книга які містить 4 Єванглії (більша частина стосується життя і науки Ісуса Христа, що мало місце “технічно” у епоху Старого Завіту), Дії (майже все – епоха церкви та унікальна дія Святого Духа), послання Павла, Петра, Івана, Якова, Юди. Одкрованне остання книга, вона про майбутнє.

Отож, що нам виконувати?
Технічно християнин не під Законом (маємо тут на увазі Закон Мойсея, 613 заповідей), але Божий характер відобразився в багатьох морально-етичних правилах та принципах, багато з яких були повторені в НЗ (як книзі, так і епосі). Найбільш близькими до поняття “інструкції” можна назвати послання, зокрема Павла. Зрозуміло, що треба брати до уваги історико-культурний контекст, але і бачити і універсальні транскультурні істини. В той же час наука про шлюб починається в Бутті (Адам і Єва) – бо шлюб це інституція значно старіша і за Ізраїль, і за Церкву. Тому вчення про шлюб завжди актуальне у всі епохи.
Ми живемо в епоху церкви. Церква повинна шанувати весь текст Святого Писання. Але варто правильно розуміти роль кожної книги у нашому житті. Сподіваюся, цей невеличкий пост був корисним для Вас.

Сергій Чепара

Крихітна замітка

У християнстві існує думка, що учень – це не просто віруюча, спасенна людина, а це вірний послідовний християнин, який робить те і се.

Я розумію, звідки це взялося. Християнству дійсно бракує посвячених людей. Але це не привід змінювати сотеріологію.

Кожен християнин є учнем. Кожен.

Наведу приклад. Коли я вчився у школі, зі мною вчилися кілька дуже слабких учнів. Навіть називати їхні імена потреби нема. Але все, що вони робили, це лузгали насіння, жартували, прогулювали уроки, дуріли та билися з іншиим хлопцями і т.д. Можна сказати, майже не вчилися.

Але. Таки трохи вчилися. Вони не прогуляли всіх уроків. Вони навчилися читати і писати. Вони трохи знали географію, історію. Мали якесь поняття з біології, хімії і фізики. Вони були бешкетниками і прогульниками, але все таки учнями. Поганими, нестаранними – але учнями.

(і як кепсько, коли її немає)

Одразу наперед скажу, що не сприймаю катехизацію як якусь універсальну панацею, лік від всіх хворіб. Панацеї нема.

Але останні роки роздумував про те, коли катехизації нема це таки проблема.

Що таке катехизація? Це викладання основ християнської віри, як правило перед хрещенням \ приєднанням до помісної церкви. В тій чи іншій формі це існує в католицизмі та більшості видів протестантизму. Доволі сильна традиція катехизації в баптизмі, хоча там воно як правило називається “підготовка до хрещення” чи якось інакше.

Навіщо це? І чи потрібне таке навчання тим, хто приєднується до церкви, хоча вже віруючий N років?

З юдейської традиції, звідки пішло християнство, храм і храмове поклоніння займали центральне місце серед її вірян. Єрусалимський храм і його руїни – це сакральна споруда, яка відігравала і відіграє донині ключове місце серед юдеїв. Коли виникло християнство, воно не могло не перейматися цим храмовим поклонінням одночасно борючись з язичництвом і традиційним юдаїзмом. Історики стверджують, що протиборствуючи з язичництвом, християнство сприйняло багато «поганських» елементів. І як зазначає протопресвітер Олександр Шмеман з часом ця захопленість церквою поганською культурою збільшувалась: “Храмове благочестя, розвиток і ускладнення культу, шанування святих і їх мощей, починаючи з VI століття все більший інтерес з’являється до «матеріального» в релігії: до святих місць, предметів, реліквій – все це безпосередньо зводиться до язичницького впливу в Церкві». З‘являється релігійна масовість.

Cпілкуючись з самарянкою, яка була переконана як і більшість самарян, що Богу можна вклонятись лише в храмі на горі Гарізім, Христос відповідає жінці: “Але наступає година, і тепер вона є, коли богомільці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців”.

Гортаючи фб-стрічку, я дізнався, що Стародавній Схід був кричущо сексистський, а Ісус Христос був борцем за права жінок.

Напевно, головними сексистами були Авраам, Ісаак і Яків, тобто патріархи і родоначальники Ізраїля. Ну і взагалі всі чоловіки від Адама до Йосипа, вітчима Ісуса.

А якщо серйозно, то церква (як живі віруючі люди) потрапляє під вплив світу. Ми часто хочемо бути модерними, прогресивними і не помічаємо, як намагання культурно контекстуалізувати христянство плавно переходять у загравання з світською філософією і духом часу. Ми не хочемо бути відсталими, немодними, несучасними, і тому починаємо підтакувати світу.

“Ніщо не правда і все можливо” – це назва німецькомовної книги про сучасну Росію. Але писатиму я не про неї, і не про сучасну Росію.

Ніщо не правда і все можливе – це про сучасний інформпростір. Про фейсбук і західні ЗМІ зокрема. Здається, остаточно канули в небуття ті часи, коли журналісти намагалися вникнути, розібратися, а вже тоді писати. Сучасні журналісти вже не ті.

Трішечки спостерігав за виборами в Рівному. Рівне від мене далеко, тому особливого діла до цього міста не маю. Але у Рівному в другий тур увійшов євангельський християни Олександр Третяк. До виборів він політикою особливо не займався, а очолював християнський навчальний заклад, місіонерив, займався благодійністю і таке інше. Але оскільки у нього з’явився реальний шанс очолити місто – на нього напали ЗМІ.

2000 років історії Церкви і християнства промовисто свідчать, що загравання церкви і політики закінчуються погано. можна навести низку прикладів з римського католицизму, православ’я, протестантизму.

це жодною мірою не означає, що віруючим людям категорично не можна йти в політику.

це свого роду парадокс. Церква – це спільнота віруючих людей, але церква як інституція (передусім духовна, а вже потім суспільна чи соціальна) має тримати дистанцію з політичними інституціями. адвокат має тримати дистанцію з суддею і прокурором, британська королева не може заходити в парламент, а бути дівчині і батьком і чоловіком не можна. є речі, які мають внутрішню суперечність.
мова не йде про те, що батько трьох дітей не може бути військовим, чи екскурсовод не може бути вчителем. є десятки занять і професій, які прекрасно можна поєднати. можна мати кілька вищих освіт, бути інженером і депутатом місцевої ради, керівником благодійної організації і батьком 5 дітей, колекціонувати марки і бути радіоаматором, розводити курей і вести молитовну групу в церкві.
мова про інше.

служитель церкви завжди ототожнюється з нею, церквою. пресвітер – це “обличчя церкви”, так би мовити.
а церква має свою, унікальну функцію. церква в певному відношенні є в опозиції до цього світу, бо світ – це не просто люди, а певні структури, філософія, цінності, парадигми, практики. і світ в цілому є ворожим Богу. хоча це той самий світ (космос) за який помер Христос, але це той самий світ (космос), який не можна любити. В першому випадку це люди, і кожна душа цінна Богу. В другому – це вже філософії і поривання, традиції і практики, дух часу, противний Богу.
чому ж тоді християнин може йти в політику, а служитель – ні?
а тому, що священник римо-католицької церкви не може одружуватися, а мирянин може. хоча я не підтримую ідею целібату і вважаю її вигадкою, тим не менше, структура має свої правила. мій знайомий священник ПЦУ вже не стане єпископом – бо він одружений. такі правила в ПЦУ.

деколи вибрати А, означає відмовитися від Б. вибрати Б – відмовитися від А. стати Президентом означає перестати грати в 95-у кварталі.
просто христянин може (і повинен) бути політично активним, тому що це його країна, його земля, його місто чи село. він не має ховатися в печері від соціуму. йти на вибори і голосувати – це ок.

але для того, щоб активно займатися політикою (бути професійним політиком), мабуть, треба мати певні освіту/здібності/схильності/досвід/підтримку/фінанси/дари/таланти і т.д. християни не змінять цей світ якщо просто масово ринуть у політику. цей світ гине через гріх – і ні політики, ні християни не переламають цю тенденцію. зупинити можна лише локальні вияви.

навіть якщо всі євангельські христяни масово підуть у ради всіх рівнів – гомосексуалізм не зупинити. можна заборонити гей-паради, але вони – наслідок гріха, неправильно, небожого розуміння шлюбу і сім’ї.

а звідки приходить Боже? чи через закон, який щось забороняє (чи до чогось змушує)? ні, через віру в Христа і внутрішню роботу Святого Духа.

шлях Бога – це відродження людини через віру в Христа, і вже потім (але не завжди), як наслідок – трансформація суспільства. Христос не помер заради трансформації суспільства, а помер заради кожної конкретної душі. оправдання через віру головна ціль Бога, а не “більш християнська Україна” у 21 ст.

в нашій країні за 30 років було зроблено мільйони абортів. аборт це вбивство, гріх. і майже всім партіям так нормально, за винятком кількох. нормально і тим, в які масово пішли християни. чи повинні християни вилазити зі шкіри, щоб зупинити аборти? чи це головне призначення християн на землі – забороняти аборти? і що дасть заборона сама по собі? аборти будуть робити або таємно, або закордоном.

можливо, мої думки здаватимуться дещо кострубатими, але головна ідея, яку я хочу донести – світ це світ, а церква це церква. держава не має ставати церквою, а церква державою.

сьогодні служитель Петренко балотується від партії сірих. завтра християнин Сидиренко не приєднається до його церкви саме тому, що підтримує зелених. сьогодні політичні смаки служителя здаються “просто його особистими смаками”, а завтра впливатимуть на церкву, її внутрішнє життя, духовний клімат.

певні речі є незворотними. рішення, прийняті зараз, буде неможливо скасувати через 5 років. навіть коли/якщо ті, хто приймали їх, усвідомлять їхню помилковість.

Сергій Чепара

Сьогодні вечором в мене «в особистих» була довга переписка з одним з євангельських церковних служителів. В моїх дописах (в тому, що я пишу) на тему масової участі євангельських християн він бачить велику загрозу для церкви. Тобто, виходить так, що публічний масовий похід в депутати євангельських християн (більшість з яких церковні служителі), не є загрозою для церкви, коли вона політизується тими ж служителями діаметрально протилежними політичними і партійними ідеологіями, які втягуються в церкву.

Моє ж, теж публічне, переживання сприймається як загроза передвиборчій кампанії деяких кандидатів. Людина запитала мене про мою істинну мотивацію перед лицем Бога Отця, навіщо мені роздуми про політику і християн. Я відповів, що моя мотивація в тому, що я бачу реальну загрозу і небезпеку для євангельської церкви, що її саме церковні служителі втягують в ідеологічні діаметрально протилежні політичні і партійні дискурси, в яких змінюється і розчиняється суть Євангелії… відбувається політизація українського євангеликализму, а ми майже нічого не навчились в цьому питанні з досвіду політизованого євангелікалізму Європи і США, та політизованого православ’я в Росії…

Я особисто не вірю в аполітичність, бо її не існує в природі взагалі. Християни з різними покликаннями є невід’ємною частиною суспільно-політичних процесів різного рівня, оскільки Церква, як людська спільнота, є частиною громадянського суспільства. Євангеліє в політиці через покликання християнина – це одне. Політизація ж євангельської церкви через політичний активізм церковних служителів і іх стале масове ототожнення з сумнівними політичними силами – це вже, повірте, зовсім інше.

Разом з тим, ми не можемо політизувати церкву, замінювати її місіональний дискурс на політичний і партійний, християнизуючи і духовно легітимізуючи його. Тобто, до твердження Ісуса “нині будеш зі Мною в раю” додавати “ну, якщо ти підтримуєш саме ці політичні чи партійні вподобання”.

Чи потрібно вчити прихожан суспільно-політичній розсудливості? Звісно, що так. Але ця розсудливість відштовхується не від політичної чи партійної приналежності чи ідеології. Навіть не від християнської партії, а саме від етики Царства Божого, явленої у Христі, Його втіленні, Його відношенні до ближнього, другого і навіть ворога, у Його хресті. Саме втрачена здатність розрізняти між місіональним і політичним привела очільників народу Божого до релігійно-політичної симфонії і синергії і нездатності розпізнати в Ісусі Бога, Месію.

Смію також уявити, що саме ось ця політична нерозсудливість і масова втрата місіонального покликання призведе багатьох прихожан і служителів в певний час до того, що вони підтримають політичний дискурс того, хто прийде перед Христом, але замість Христа. Втрата місіонального покликання – це втрата віри в преобразуючу силу Євангелії, і приписування цієї трансформуючої сили політичним чи партійним дискурсам і ідеологіям.
Бути і працювати в політиці по покликанню як християнин, це одне. Йти в політичний «хрестовий похід», не розрізняючи між романтичним бажанням і реальністю покликання, – це інше. Судити зло в іншому, йдучи в політику, це одне. Судити його в собі, ставши політиком чи депутатом, – це інше…

Відверто кажучи, я особисто не очікую, що щось сильно зміниться в країні на краще, коли чи якщо євангельські служителі масово прийдуть до влади. Але я знаю, що відбудуться внутрішні зміни саме у багатьох євангельських служителів під впливом специфічного середовища. І ці зміни будуть саме тому, що спрацьовує не покликання, а масовий духовно-емоційний романтицизм. Скоріше за все, через 5 років ми матимемо вже три тисячі кандидатів в депутати від євангельських прихожан і служителів, і, можливо, матимемо “церкви-вподобайки” – в залежності від політичних вподобань.
Саме в підміні місіонального дискурсу в церкві на політичний я розглядаю питання Христа, чи знайде Він віру, а також Його твердження, що в багатьох охолоне любов. Цілі і бажання боротися зі злом завжди достойні похвали. Проте інструмент Церкви як Тіла Христового – це, перш за все, Євангеліє про Христа, що трансформує серце людини роботою Духа Святого, направляє людей до стосунків любові та довіри один з одним і з Христом, і вбачає силу Божу не в можливостях, які дає влада, а в силі любові до ближнього, другого і ворога, які дає Христос, Сам пройшовши хрест.

Участь християнина в політиці – це не духовно-емоційний романтицизм; це покликання – професійне покликання, служіння Богу в політичній сфері. Тому варто бути дуже обережними, щоб романтичне бажання не переплутати з реальністю Божого покликання.

І щоб масовий похід євангеликів в діаметрально протилежні за ідеологіями політичні партії не перетворився на танці на березневій кризі, коли ми своїми ногами руйнуємо єдність церкви, а тріщини списуємо на «сатана восстав»…

Так, я знаю різницю між двома царствами. І знаю наслідки і небезпеку втратити християнською спільнотою своє місіональне покликання в Божому Царстві, етику Божого Царства, віру в єдину трансформуючу силу Духа Святого, силу Євангелія про Христа. Саме тому і пишу роздуми про масовий похід євангельських служителів в політичний вимір… В цій масовості я вбачаю не стільки благо для «світу», скільки втрату для «малого стада»… Шануймося ❤
——
Тарас М. Дятлик
6 жовтня 2020
Рівне, Україна

Останні тижні спостерігаю дебати в євангельських колах – може чи не може відкрито агітувати пресвітер/диякон церкви за політичну партію або і самому балотуватися на виборні посади.

Дискусії ці спричинені тим, що на цих місцевих виборах чимало протестантів подалися в політику. Деякі захотіли стати депутатами чи навіть мерами міст. Навіть деякі служителі помітно політизувалися.

Моя позиція коротко:
– поза всяким сумнівом, християни можуть (а інколи повинні) долучатися до громадсько-політичного життя країни; щонайменше ми всі повинні платити податки, мати поняття, що робиться у країні, голосувати на місцевих/президентських/парламентських виборах; якщо відчувають поклик – йти в політику, ставати депутатом, мером і т.д.
– пресвітер церкви це не просто християнин; пресвітер церкви – це її публічне обличчя; подобаєтсья нам це чи ні, але світ буде ототожнювати пресвітера і саму церкву, або пресвітера і конфесію; іншими словами, якщо світ побачить, що пресвітер баптистської церкви агітує за сіро-буро-малинових (СБМ) то зробить висновок, що вся церква/братство/конфесія за СБМ;
– пресвітер не може бути політиком як журналіст/суддя/прокурор/президент не може бути партійним; військові не можуть йти на мітинги; присяжним не може бути поліціянт; жертва не може бути суддею; суддя не може судити рідного брата чи дружину; є внутрішня суперечність між роллю служителя церкви і політиком; ролі церкви і держави різні, і ролі пресвітера і мера/президета різні;
– церква це структура не політична; вона може бути або аполітичною або надполітичною, але не політичною; з різних причин церква не може бути соціалістичною, націоналістичною, правою або лівою; церква об’єднує віруючих у Христа, а не лівих, правих, республіканців чи демократів, соціал-демократів чи націонал-лібералів; Христос – це Син Божий, Спаситель; Христу не байдужі соціальні питання, але все ж таки вони не головні; церква поширює Євангеліє (духовне звільнення грішної людини через віру у Христа);
– пресвітер не може публічно підтримувати СБМ, тому що у його церкві можуть бути і будуть зелені, чорні, квадратні і крапчасті; якщо твій пресвітер публічно і гучно за СБМ, а ти ні – це створить напругу;
– якщо пресвітер підтримує Петра Петренка на пост президента, а виграє Іван Іваненко, якими будуть стосунки церкви і влади?
– пресвітер може працювати на роботі, в тому числі і на уряд, якщо це не передбачає високу політизацію; але мені важко уявити пресвітера-прокурора чи пресвітера суддю; навіть пресвітеру журналісту було б складно; проте бути служителем церкви і вчителем у школі цілком можливо; іншими словами є низка професій, які чудово поєднуються з пресвітеруванням, і ще низка, які взагалі ніяк; пресвітер церкви може бути і бізнесменом, але якщо на нього працюватимуть його ж церкв’яни – це створить додаткову напругу – одні стосунки будуть заважати іншим;
– якщо пресвітер буде дупутатом міської ради – як він має голосувати за виділення землі іншій церкві, не його? а виділення землі культам? а встановлення скульптури діві Марії? :)
– якщо пресвітер аж дуже хоче стати мером чи народним депутатом – він повинен скласти повноваження служителя і займатися політикою; політика це нормально, церква теж добре. але разом це погана суміш.

Подібні думки писали Тарас Дятлик, Роман Соловій, Андрій Шиманович, Сергій Накул. Раджу відвідати їхні сторінки та особисто ознайомитися з їхніми аргументаціями.

Сергій Чепара

Мені впадає у вічі одна тенденція: все більше служителів в Україні вірять, що найкраща модель стосунків Церква\держава це трансформація. Мовляв, не конформізм (пристосування, підтримка, злиття), не нонконформізм (протиставлення, опозиційність, втеча), а саме поступовий вплив і перетворення.
Звучить гарно.

Я не супер-пупер великий знавець історії Церкви, але десь таке вже чув. У XIX ст майже всі християни у Європі думали, що прийшло Тисячолітнє Царство на землю. Нема великих воєн, християни мають значний вплив на державу та устрій, все класно.

Але прийшла Перша Світова війна, через 20 років – Друга. Післявоєнна Європа крок за кроком почала відмовлятися від християнських засад. Сьогодні більшість держав акцептує те, що ще 100 років тому не акцептувало ніяк. Хоча це та сама “християнська” стара Європа. “Реформовано-трансформована”. Continue reading →