Про Бандеру и бандеровцев. Дмитрий Бинцаровский

В первые годы независимости «бандеровцами» называли правых радикалов. Не помню, чтобы даже членов Народного Руха называли «бандеровцами».

Потом «бандеровцами» многие начали называть всех жителей Галиции (таких, как я, например). Потом – всей Западной Украины.

А сейчас путинская пропаганда, вещающая о захвате власти «бандеровцами», фактически провозгласила «бандеровцами» большинство украинцев, так или иначе поддерживающих Майдан.

Многие украинцы вполне нормально относятся к тому, что их теперь так называют. Некоторые уже даже гордятся. Я не скажу, что мне это нравится.

И дело даже не в идеологии Бандеры. Дело в том, что Степан Бандера – фигура несоизмеримо меньшего масштаба и таланта, чем Хмельницкий, Мазепа, Шевченко, Франко, Грушевский и множество других украинцев 17-20 веков, не говоря уже о более древних временах (о которых мы знаем меньше). Когда в конкурсе «Великие украинцы», по некоторым данным, побеждал Бандера, я не мог этого понять. По-моему, это было возможно только из-за «протестного», «анти-российского» настроя. С именем Бандеры связано не столько какое-то положительное содержание «украинского», сколько отвержение «российского».

Второй Майдан был концом украинского провинциализма. После него украинцам уже ничего доказывать не надо. Уже точно нет никакого смысла строить свою идентичность на противопоставлении с Россией или с кем-то другим. Майдан имел положительное, освободительное содержание. Он не был анти-российским (по крайней мере, до оккупации Крыма). Когда российская пропаганда называет всех сторонников Майдана «бандеровцами», она не только играет на чувствах «анти-бандеровцев», но и загоняет самих сторонников Майдана в исторические рамки, в которых им уже должно быть тесно и неуютно. Майдан значительно перерос “бандеровщину”, как бы кто к ней ни относился. В общем, надо искать каких-то других героев, вокруг которых строить украинскую идентичность.

 

 

Сподіваюсь на краще

_rcCkdMADI8Юрій СТРИГУН

Донька вперше поїхала до Львова. Подруга Аліна, яка там навчається, довго запрошувала. Іра нарешті наважилася. У суботу дзвонить.

– Батьку, я закохалася в це місто. Які тут церкви, які площі, які кав’ярні! Нічого красивішого я в житті не бачила.

Запитую, чи була в знаменитій “Криївці”.

– Аякже. Сказала, що не московка і пройшла. Але що було потім, досі соромно згадувати. Алінка, морда, нас розіграла. Cідаємо ми з подругою Мариною за столик. Такі собі провінційні черкаські дівчатка. Народу – повно, ніде яблуку впасти. Аліна каже, що буде трохи згодом. Раптом приходять до нашого столика хлопці в камуфляжі. На всю “Криївку” кричать, що пробралися москалі. Для більшого страху палять у повітря. В ресторані – гробова тиша. Беруть за руки й ведуть нас із Мариною в карцер. Там на столі стоїть якась страшна алюмінієва миска й більш нічого. Я злякалася! Кричу, що не москалька, бо вчуся на українській філології. Не допомагає. Зачиняють і йдуть геть. Через 10 хвилин повертаються. Просять прочитати вірш Шевченка “Мені тринадцятий минало”. Декламую – і виходжу на волю. Там знову стаємо центром загальної уваги. Кажу Аліні, що ще один такий жарт не переживу.

Я сміюся й пригадую, як кілька років тому в “Криївку” водили теперішнього лідера сепаратистів Олега Царьова. При вході він відмовився зізнатися, що не москаль.

– Я – русский.

– Руський? Таке не проходить. Кажіть гасло.

– Тогда мы уходим отсюда, – сказав Царьов і пішов геть.

Після цьогорічних подій на Донбасі Царьов розуміє, що тепер йому нізащо не можна потрапляти до рук справжніх бандерівців. Утім, я ще сподіваюся на краще. Передчуваю неабияку насолоду, коли він, збиваючись і запинаючись, декламуватиме цикл віршів Шевченка “В казематі”.

Оригінал: “Країна” №41 (244) 23.10.2014
Фото: Сергій Чепара