Україна не Європа, або вічні блукання нашої Вітчизни

Сергій ЧЕПАРА

Мені здається, що найближчі десятиліття Україна таки не стане Європою ні в політичному значенні, ні в економічному, ні в культурному. Колись був такий жарт: на скільки ми відстали від Японії? На 20 років? На 30? На 50? – Назавжди. Жарт жартом, але в ньому глибока істина.

Майдан, Майдан – 2, Майдан – 3, Майдан – 23… Скільки ще потрібно Майданів? А, зрештою, що конкретно вони дають? Біло-блакитних змінюють помаранчеві. Люди розчаровуються і в тих, і в інших. Але річ не у керманичах. Річ у нас. “Жити по-новому” значно важче і дуже не хочеться нікому. Наш народ ніяк не може затямити, що якщо в тюрми не сядуть сотні корупціонерів, то продаватимуть все, як робили це досі – посади, медалі, довідки, лікарняні. Головна біда України, як на мене, імітація державності. Імітація, тобто вічне притворяння, засіло в наших кістках і мізках дуже глибоко. “Вони роблять вигляд, що платять, я роблю вигляд, що працюю” – казав один американець про Радянський Союз. Ми притворяємося, що платимо податки, що працюємо, що вчимося, що у нас є армія, міліція, університети, лікарні. Ми не хочемо чесно визнати, що у нас є назви і таблички на радянських будинках. Але не більше.

Пригадую, коли я жив у гуртожитку, до нього регулярно приходили “комісії” дивитися як живуть студенти. Ніяких змін не було після жодної, не кажчуи вже про те, що ні ректор, ні декан і не хотіли нічого змінювати. Всіх усе влаштовувало і влаштовує. Але одна зміна таки була, і дуже показова – “на вході предявляйте перепустку” – таке оголошення з великими червоними буквами вивісила комендант. І в цьому оголошенні вся суть і глибина радянщини пострадянської України – значно легше змінити табличку, зрештою, повісити нову, аніж змінювати щось системно. Бо для системних змін потрібні цілі, бачення, досвід і т.д. – чого нема у тих, хто змінювати має. Continue reading