Дерев’яний храм в с. Потелич

Одна тема мене турбує все більше і більше останнім часом – клубність. Я маю на увазі, що все частіше і частіше помічаю тенденцію свого роду “клубизації” чи “оклубнення” протестантських церков.

З одного боку, я не вірю, що є якась єдиноправильна церква – чи в потестантизмі чи за його межами. З іншого – все, що стосується Бога, має бути серйозно – вчення і практика. Ми не можемо думати, ніби істина тільки у нас, але і не можемо думати що вона і не дуже важлива.

Свобода це цінність. Але часто бачу, як свобода спричиняє не те, що плюралізм, а якийсь легкий хаос, де кожен вірить у що хоче і практикує як хоче. Є особиста відповідальність перед Богом, але є фундаментальні біблійні принципи. Кожен має самостійно читати і вивчати Біблію, але і кожен має чітко розуміти роль церкви, її служитлів та вчителів. Не можна абсолютизувати церкву (“церква завжди знає краще”), але і не можна її оклубнювати. Церква – це не клуб за інтересами. Це не просто місце зустрічі віруючих людей. Церква – це Божий інститут.

Я радий, що в Україні є багато різних церков. Хоча з більшістю я не погоджуюся у вченні та практиці, я все ж радий, що вони є. Чому? Тому що я можу вільно проповідувати і поширювати те, у що я вірю. Так, і вони теж можуть. У нас є православні, римо- і греко-католики, ну а протестантів до вибору-до кольору – баптисти, п’ятдесятники, харизмати, адвенстити, реформати, лютерани та ще всякі. Звичайно, істина одна. Але я от що думаю. Є випадки, коли людина з певних соціально-культурних причин не знайшла Бога “там”, але знайшла його “тут”. Тому Бог до певної міри використовує цей плюралізм. А схвалює?

Звичайно, істина дуже важлива – власне тому і пишу цей пост. Недавно почув від одного брата: “адвентисти такі самі християни, як ми, лише святкують суботу”. Ой, будьте обережні з такими заявочками. Є відмінності у розуміні багатьох духовних тем, і це не завжди другорядні теми.

“Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись. “ Ів. 4:24. Бога не влаштовує просто поклоніння. Від прагне і очікує від нас “в дусі й правді”. Що значить в дусі? Можливо, мова про поклоніння в Дусі Святому, тобто поклонник Бога має бути в Дусі, поклонятися під керівництвом Духа. Дух Святий – активний учасник поклоніння Богу. Він надихає і допомагає поклонятися правильно.

“В правді” – тому що правда важлива. Правда є частиною природи Бога. Бог правидивий і наказує нам жити у правді. Всі християни мають зробити правду великою і важливою частиною життя. Правда – це добро, це цінність, а фальш, омана, хиба, брехня, неправда – це зло. Правда будує, а неправда руйнує. Цей принцип працює у будь-якій сфері – політиці, економіці, дипломатії, сімейному житті, церковному служінні. Одна з причин, чому наша країна бідна, – тому що ми недостатньо любимо правду.

Бога цікавить правда. Йому не треба служіння заради служіння чи активності заради активностей. Бога цікавить, щоб Його діти росли у пізнанні Його. І не просто в якомусь пізнанні – а у правдивому.

Чому я це пишу? У мене склалося враження, що протестантизм останнім часом тяжіє до клубності. Що я маю на увазі? Людей (на жаль інколи і служителів) мало цікавить глибоке і системне розуміння Бога і Його слова. Але я не лише про це. Я ще й про дещо інше – церкви ростуть як гриби після дощу. Ну то й радій, що так, це ж добре – скажете Ви. Але часто бачу, як все відбуваєтться … скажімо так, без відповідної підготовки людей, які беруться за справу, або без відповідного розуміння, наскільки серйозною справою є церква.

В СРСР все було гіперсерйозно – аж занадто. І церкви ставилися до всього гіперсерйозно – теж часто занадто. Коли один брат переїжджав в інше місто – йому давали “відкріпне”, тобто рекомендаційний лист до служителів тої помісної церкви, де він буде членом. Тоді не було фейсбуків, інтернету, мобільних телефонів, тому десь у 70-их це було великою мірою оправдано. Там писали, що брат/сестра покидає помісну громаду там і там в мирі, без конфліктів і хоче приєднатися до іншої громади в такому то і такому то місті. Натомість зараз бачимо протилежну крайність – постійна міжцерковна міграція людей. Не сподобалося щось – поміняй церкву. Не сподобалося щось знову – ще раз поміняй. Очевидно, що причини можуть бути різні. Та й людина, котра десятки років сидить в одній церкві, але не зростає духовно та не намагається служити дарами – теж не найкраще рішення.

Але тенденція як на мене така, що церкви стають просто клубами за інтересами. До певної міри це зрозуміло, але не завжди оправдано.

Фото ілюстративне
(найстаріший деревний храм на Львівщині –  у с. Потелич Жовківського району, 4 км до Польщі)