Вадим Зверінський

Не розумію. Не розумію багатьох християн і їхню позицію відносно останніх, а для когось фатальних, новин. Маю на увазі звичайно ж смерть російського естрадника Йосипа Кобзона і вдаваного Прем’єр-міністра так званої ДНР, Олександра Захарченка.

Чого тільки не начитаєшся, що Захарченко дуже вправно впіймав перуку Кобзона, риторичні питання “хто наступний?”, з фотографіями російських політичних діячів.
Почну з того, що мене як християнина вчили, що смерть грішної людини, яка померла “у своїх гріхах” це погано. І погано в першу чергу для неї самої.

По-друге, незалежно від того у яких відносинах я знаходжуся з людиною, її смерть повинна викликати у мене як у християнина не глузування, кепкування і тролінг, а дещо інші відчуття. Замість фраз “так йому і треба”, “туди йому дорога” і т.ін.. я, як християнин, повинен мати хоча б елементарне внутрішнє співчуття від того, що померла людина яка за своє життя так і не зустрілася по-справжньому з Ісусом Христом. Знання того, що очікує на цю людину повинно породжувати в нас схожі думки. Якщо це не так, потрібно перевірити “якого ми духа”. Не хочеться зайвий раз згадувати історію з самарійським селом і пропозицією Якова та Івана відносно цього, але паралель тут очевидна (див. Лук. 9:52-55).

По-третє, в таких випадках дуже яскраво помітно, хто з християн більше пройнявся “національною ідеєю”, а хто “євангельською ідеєю”. Що для нас є первинним і що бере верх на нами, тілесне чи духовне.

Протягом цих років війни у нас в Україні я вирішив молитися не молитвою за чиюсь перемогу і чиюсь поразку, а молитвою, щоб це швидше закінчилося і щоб не гинули люди які так і не пізнали Бога. “… говорить Господь Бог, — не пра́гну смерти несправедливого, а тільки щоб вернути несправедливого з дороги його… ” (Єз. 33:11).

Вадим Зверінський
(з соцмереж)