Недавно я переглянув відео зустрічі, де три англійці поважного віку мило спілкувалися про існування/неіснування Бога. Взагалі сама зустріч була давненько, років 10 тому (а саме 23.02.2012) у Шелденському театрі у Оксфорді, але лише зараз її озвучили українською мовою.

Один з чоловіків – Річард Докінз, всесвітньовідомий атеїст. Інший – Роуен Вільямс, ієрарх Римо-католицької церкви. Третій – ведучий.

Всі ці чоловіки мило собі так балакали про те і про се. Про Бога – є Він, чи нема. Як виник Всесвіт, звідки взялася людина, мова, зло у т.д.

Це була цікава розмова. Але я задумався – наскільки вона була продуктивна? Троє джентельменів весело провели час. Було чимало жартів. Сотні леді і длжентельменів послухали їх наживо, ще кілька мільйонів подивилися відео.

Багато хто писав “Як добре, що віруючі і невіруючі можуть невимушено спілкуватися без агресії”. Так, дуже добре. Але.

Дуже добре, що пан Вільймс не нападав і не ображав Докінза. Добре, що Докінз не почав гамселити Вільямса. Я б засудив будь-кого (теїста чи атеїста), якби той проявив зневагу до опонента.

Але, якщо чесно, це була розмова лінивих інтелектуалів.

По-перше, я чітко зрозумів, що Докінз не має всіх відповідей. Бо їх ніхто не має взагалі. Вільйямс теж не має. Докінз не знає, як молекула сама себе почала відтворювати. Він не знає, як утворилася ДНК. Він не знає, як людина почала розмовляти.

По-друге, Вільямс майже не говорив про Христа. Він згадував Бога, звісно. Але Христа обходив десятою дорогою. Коли перед тобою невіруюча людина і в тебе є можливість говорити їй про Бога – про що саме треба говорити? “Я вірю в еволюцію, я ж не такий тупий, як американські фундаменталісти”. “Ну, але я вірю, що Бог щось зробив на якомусь етапі”.

Річ навіть не у Богу, що і де Він робив. І не у несприйнятті фундаменталізму і несприйнятті еволюції. Річ у тім, що люди весело провели час, але навряд чи хоч одна людина зацікавилася живим Богом. Та і як зацікавитися, якщо все тут мало вигляд як ліниві розмови інтелектуалів – а чи є вода на Марсі чи ні. А чи є паралельні світи чи ні. Є планети з помірним кліматом чи ні. Це все суцільні спекуляції. Я вірю в позаземні цивілізації, але вони аж дуже далеко. Ну і файно.

Річ у тім, що ми сильно посунули акценти.

Вони мирно порозмовляли – і ми сприймаємо це як велике досягнення. Ніби люди, які вірять у Христа, завжди і всюди агресивні, крикливі і ображають всіх навколо.

В чому суть такої зустрічі? Що ми можемо мирно поспілкуватися? І що далі?

Ми стаємо політиканами. Замість прямо і щиро звіщати правду, ми ховаємося за фрази “є різні точки зору” і “не можна бути надто категоричним”.

Ми поступово підмінюємо любов і прийняття Отця на любов і прийняття людей. Ми хочемо, щоб нас приймали. Тому ми бачимося в політику. “Ну, є різні точки зору…”. “Ну, нам просто треба дружити і спілкуватися”.

Та звісно. Не треба жити у стані перманентної війни з усіма, хто думає інакше. Є місце любові. Бог любить усіх – Путіна, ЛГБТ і Докінза. І я це серйозно. Всі люди грішні і грішні кожен по-своєму. Грішні і єретики і ортодокси, служителі і прихожани, політики і виборці, казнокради і борці з корупцією. Бог має милість до всіх.

(В той же самий час, Бог каже, що є лише Небо і пекло, спасіння і прокляття, віра і невір’я.)

Але. Докінз витратив купу часу, щоб доводити, що Бога нема. Він писав книги, давав інтерв’ю. Ця людина дає ілюзію миільйонам, що віра в Бога в принципі не може бути раціональною. Він став ідолом для тисяч. Це реальність.

Якби у мене була можливість – я б розповів Докінзу про Христа. Я б не розмірковував годинами звідки взялася ДНК (ні він, ні я цього не знаємо). Можна витратити купу часу, ходячи на всякі зустрічі, зворотна сторона яких – легалізація опонента.

Спілкування це спільність. Спільність це лігітимізація. Якщо ієрарх церкви мило спілкується 1.5 год з головним пропагандистом атеїзму у Англії, але не розповідає йому Євангеліє – тоді для чого ця зустріч?