Степан Пограничний

Ця маленька замітка в районній газеті Сколівщини про мого дідуся, батька моєї матері – Пограничного Степана Григоровича. На момент публікації (1974 р.) моя мама навчалася у шостому класі.

З Степаном Григоровичем Пограничним зустрілися в багетному цеху.  Невисокого росту чоловік з посивілими скронями, розумними і вдумливими очима був зайнятий роботою. Дізнавшись, що я хочу кілька хвилин поговорити з ним, погодився. І став оповідати про воєнні роки, в яких кувалася наша перемога.

– Бойове хрещення, – говорить Степан Григорович, – прийняв я в 1944-ому, коли радянські війська вже гнали німців з нашої землі. Потрапив у 65 полк 138 дивізії 4-го Українського фронту. Визволяв Закарпаття, Польщу, Чехословаччину, Угорщину.

… І полинули спомини. Епізод за епізодом, слово за словом – і в уяві вимальовується яскрава картина тих незабутніх днів. Дорогою ціною заплатили радянські люди, визволяючи свою землю від фашистської нечисті. Та не тільки свою.

– Пригадую, на підступах до Будапешта, – розповідає Степан Григорович, – нашому полку було доручено взяти участь в одній з операцій. Треба було знищити велике скупчення ворожої сили і техніки. Завдання було успішно виконано.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни дальшу долю свою  Степан Григорович пов’язав із верховинським краєм. Двадцять вісім літ минуло з того часу, і понад двадцять з них працює в райпромкомбінаті. На його очах відбувся ріст підприємства. Спочатку це був маленький цех, де всі роботи виконувалися лише вручну. Та й асортимент продукції був мізерний.

Невпізнаним став комбінат за останній час. Вироби сколівських майстрів знають тепер далеко за межами не тільки області, але й республіки. І в цьому немала заслуга таких невтомних працівників, як Степан Григорович Пограничний.

Розповідав у цей день Степан Григорович не тільки про себе, але й про сім’ю.

– Маю четверо діточок, – говорить він. – Іванка після закінчення десятирічки, а потім училища працює у Львові, Степанія навчається в технікумі зв’язку. Двоє ще біля мене – Ігорко закінчив дев’ятий клас, а Надя – шостий. Дружина трудиться разом зі мною. Вона – лакувальниця багетного цеху.

Він вибачається, і знову береться за роботу. Швидко і вправно очищає подані Омеляном Меленчуком рейки. Ще мить – і вони вже виблискують у його руках.

Дивишся на цього чоловіка і думаєш: він і в мирний час, як і на фронті, на передовій.

В. Романчук

“Радянська Верховина”, 20.07.1974