Мене не перестають дивувати українці. Шість разів вони обирають владу на всенародному голосуванні і кожного разу вони люто ненавидять тих, кого обрали.

У 1991 році 15 мільйонів обрали Кравчука, у 1994 Кучму 14 мільйонів. У 1999-у за Кучму проголосувало майже 16 мільйонів, а у 2004 після помаранчевої революції 15 мільйонів сказали Ющенку “так”. Потім, у 2010 році Янукович набрав 12 мільйонів, у 2013-у році почався Майднан, Янукович втік в Росію, народ обрав нового гетьмана – Порошенка. За нього в 2014 році проголосувало майже 10 мільйонів.

Так от. Кожного разу українці незадоволені. Кожного Президента вони регулярно поливають брудом та звинувачують у всіх бідах. Не себе, не свій вибір. Когось. Америку, Держдеп США, Росію, Путіна, олігархів… Тільки не себе.

Тому, щоб щось кардинально змінилося є два шляхи. Точніше, дві моделі поведінки.

Перша. Змінити формат. Наприклад, суттєво урізати повноваження Президенту, передавши додаткові можливості Прем’єру і Парламенту. Конституцію переписати і для експерименту не чіпати її років так 20. Можна піти ще далі – знайти родичів якогось гетьмана і зробити його царем, князем або гетьманом. Владу передавати від батька до сина. І молитися “Боже, бережи короля”. Можна піти ще далі – перевернути владу і поставити “правильного” Президента. Але ми вже так двічі робили, і вони обоє виявилися негідниками. А може були ними завжди, ми не дуже вникали.

Друга. Почати будувати громадянське суспільство. Тиснути на владу. Ігнорувати брехливі телеканали, створювати альтернативне інтернет-телебачення. Фінансово підтримувати Громадське ТБ і радіо. Засновувати щось своє. Відкривати. Будувати. Підтримувати. Не чекати чудес “зверху” (з Банкової чи Інститутської), а розвивати свої міста і села. Прибрати сміття на вулиці. Не обпісювати ліфти, пробачте. На виборах – увага! – уважно знайомитися з кандидатами, читати їхні біографії і програми. Приходити на зустрічі і ставити їм різні запитання. Наприклад, чи вміють вони щось робити своїми руками. Чого досягли в житті. Хто для них моральні авторитети. Яку книжку востаннє прочитали. Що вони думають про голодомор, ОУН-УПА, мовну проблему (є вона взагалі чи ні). Почитати декларації. Подивитися, на яких машинах їздять, де живуть. А ще – не шукати ворогів десь там (на заході всі бандерівці, а на сході всі бандити, все російське погане – і мова, і культура, чи то все американці, всюди пхаються зі своєю демократією).

Коротше, вибір за нами. Тільки я помітив одну річ. У нас найбільша партія – це “Вата України”. В ній багато мільйонів людей – і у Львові і у Донецьку. Членство не формалізоване, а фактичне. Їх дуже легко розвести і їх регулярно розводять. Одним будують пам’ятники Бандері, других лякають тими самими пам’ятниками. Одних купують символікою (шароварщиною), других рускім миром. Лапшою, одним словом. Отже, якщо тебе можна купити псевдоідеями і псевдогаслами – ти вата. Російськомовна, україномовна чи суахілімовна, але вата.

P.S.
Мій минулий пост про Україну прокоментували, що я … працюю чиновником в держорганах і боюся Третього Майдану. Так от, не працював і не працюю. І в мене нема близьких родичів, які працюють. До слова, чиновники Майданів не бояться. Абсолютна більшість з них пристосується до будь-чого, головне, щоб давали якусь невеличку зарплатку і не заважали красти.