У цьому пості аналізую виступ Святослава Вакарчука у Львові, навколо якого розгорілися суперечки. Деякі звинувачують Святослава у лже-патріотизмі, незнанні історії, а деякі навіть у нацизмі. Отож, що насправді сказав Вакарчук-молодший і як це сприймати.

«Я не дуже добре, але особисто знав Сашка і пам’ятаю, яка він світла та інтелектуально широка людина. Мені особисто сьогодні не вистачає саме таких людей.

Я хотів би звернутись через вас, журналістів, до ширшої аудиторії політиків і всіх громадян. Ми вже 25 років будуємо державу, але весь цей час сперечаємось, що таке Україна і хто такий українець. Як в ХХІ столітті означити це поняття?

Хтось скаже, що той, хто ідентифікує себе українцем, той і має право так себе називати. Добре, але якщо інші не хочуть тебе таким ідентифікувати?  Якщо ти не народився тут, маєш інший паспорт, або говориш із акцентом? Хто визначає, хто з нас українець, хто – ні?

[Вакарчук піднімає дуже важливу тему – якщо людина живе в Україні, але не громадянин? або громадянин, але не розмовляє вільно українською мовою? хто вона тоді?]

Якщо ти не народився тут, маєш інший паспорт, хто визначає, хто з нас українець, чи ні? Вірменин Сергій Нігоян чи білорус Михайло Жизневський – вони були українцями? І хто більші українці – вони, чи ті, хто голосував у Донецьку на референдумі, маючи при цьому стовідсотково українську кров?

[Наводить приклад двох людей, які поклали голови на Майдані, але були неукраїнцями – перший, Нігоян – вірменин з українським паспортом, другий, Жизневський – білорус з білоруським. Безперечно, у Донецьку були тисячі тих, хто українці з діда-прадіда, але все таки голосували за відділення від України. То в чому річ?]

Щоб відповісти на ці питання легко і без суперечок, нам насправді потрібно фундаментально змінити парадигму сприйняття того, що таке наша держава і вперше за 25 років відповісти собі, яку державу ми хочемо мати, хто і для кого її будує.

Нам потрібно перестати будувати державу, засновану на кровному патріотизмі, а почати будувати державу, засновану на конституційному патріотизмі. Не спільне минуле, походження, кров чи подібність зовнішня має об’єднувати нас, а спільні цінності, спосіб життя, правила гри, конституція, які роблять наше життя комфортним на цій території, у цій спільноті, у цей час. Ось, на мою думку, ключ до успіху.

[Як на мене, найцінніші слова Святослва. Їх було б добре роздрукувати великими буквами і повісити в кожному кабінеті держустанови. Чиновник мав би приходити на роботу і читати їх щоранку. Нам потрібні люди, які мислитимуть державницько – тобто хотітимуть будувати державу на спільних цінностях, зокрема на повазі то Конституції, верховенства права. Треба шукати спосіб, як зробити життя в Україні комфортним для всіх.]

Ми до сих пір живемо в парадигмі, про яку мріяли, можливо, наші предки або люди, які хотіли будувати українську державу в кінці ХІХ – на початку ХХ століття, на зламі епох, коли розвалювались великі імперії і коли всі маленькі народи відчували свою ідентичність, гуртуючись виключно навколо мови, культури або спільної історії. Таким чином було легко протиставляти себе великим космополітичним імперіям. Тоді це спрацювало, тому що світ був закритий і це був єдиний спосіб об’єднатися проти великого ворога.

[Дуже вдало підмічено – в кінці ХІХ – на початку ХХ століття були інші реалії. Українців, поляків і чехів об’єднувало бажання утворити свої незалежні держави на уламках Австро-Угорщини. Тому тут мова, культура і історія були дуже суттєвими чинниками. Люди могли гуртуватися навколо мови, бо вона була явною ознакою етносу.]

Мені здається, що у ХХІ столітті ця ідея вже не працює, тим більше з такою державою, як Україна. Нас часто порівнюють з Польщею, але Україна – далеко не Польща. Ми ніколи не мали однорідної національної картинки по всій території, ми ніколи не говорили тільки однією мовою. Так, ми є законною спадкоємицею гарної історії, починаючи з Київської Русі. Але ми маємо усвідомлювати, що держава, яка створена у 1991 році, була створена під впливом не наших суб’єктивних, а певних історичних, об’єктивних обставин, і не є абсолютно природнім утворенням. Вона була зшита з різних кусочків і різних країн, людей із різними історіями, різне бачення минулого і майбутнього, в кінці кінців – різну мову і деколи навіть ходили в різні церкви.

[Ну, тут не зовсім точно.  У 18-19 століттях українське населення проживало переважно в селах, а у містах – польське, німецьке, російське, єврейське.  В селах Галичини, Закарпаття, Волині, Буковини і Наддніпрянщини розмовляли більш-менш українською мовою. Україна дійсно була зшита з різних країн, точніше держав, і її сучасні кордони дійсно утворилися завдяки низці суб’єктивних і об’єктивних обставин. Але те саме можна сказати про половину держав Європи, тому тут нема чого соромитися.]

Для того, щоб сьогодні сказати, що ж таке нація, нам потрібно перестати думати про речі, як роз’єднують. Не тільки тому, що вони стають приводом для політичних спекуляцій, а тому що така система не є стійкою. Якщо не буде певних стовпів, вона буде постійно розхитуватись.

[Речі, які роз’єднують – це нескінченні маніпуляції з мовою. А ще Бандера, якого сильно не сприймають на сході. Чи не варто було б облишити тему ОУН-УПА і будувати сучасну Україну? Герой Бандера чи не герой – хіба це центральне питання у Всесвіті? Чому весь світ клином зійшовся на цьому? Як це нам допоможе побудувати Україну зараз?]

Коли Мойсей виводив євреїв з єгипетського рабства і водив їх 40 років по пустелі, він робив це для того, щоб в кінці кінців прийти до гори Синай і там отримати від Бога Десять Заповідей. Насправді це була конституція єврейського народу з новими правилами гри, а не просто із минулим. Ідучи тільки вперед, а не пам’ятаючи про рабство минулого, вони почали будувати свою нову історію.

[Думаю, паралель трохи натягнута. Ізраїль – особлива, Богом вибрана нація. Порівнювати себе з ними можна лише дуже умовно. Бог особисто працював з Ізраїлем як не робив з жодним іншим народом.]

Згадаємо історію Сполучених Штатів Америки. Коли у XVIII столітті батьки-засновники будували країну, вони не спирались ні на що, окрім принципів. Вони читали Локка, Монтеск’є, Гоббса, Аристотеля і Платона, і хотіли збудувати ідеальну державу, в якій всім людям було би комфортно жити. Так, їм було легко, бо вони створювали її з нуля, але вони робили державу мрії і державу майбутнього, не оглядаючи на речі, які їх тримали в минулому.

[США – цікавий приклад, бо ця країна розмовляла і ще досі розмовляє англійською – мовою свого окупанта чи то метрополії. Тим не менше, Штати відвоювали свою свободу від Британії, хоча вояки і там, і там розмовляли англійською. Звісно,  паралель не абсолютна, але таки показує, що мова не головний фактор.]

Після Другої світової війни Німецький Рейх, на щастя, був переможений. Але що робити Німеччині – країні, яка так багато років була привчена до того, що вони найкращі і найсильніші на землі. Країна була розділена на дві частини, і в німців стався брак ідентичності. Вони ніяк не могли зрозуміти, хто ж тепер вони такі. І тоді прем’єр-міністр Аденауер запропонував ідею: «Так, ми говоримо німецькою мовою, у нас спільна культура, але не це нас сьогодні об’єднує. Ми маємо об’єднатись навколо принципів вільного суспільства, вільного ринку, свободи і демократії». Вони на принципах конституційного патріотизму збудували Західну Німеччину, яка потім успішно об’єдналась зі Східною.

[Німеччина – хороший приклад країни, яка попри дуже складне минуле спромоглася відбудуватися. Сьогодні це успішна країна Європи, яка має сильну промисловість, торгівлю, сучасну медицину, армію і т.ін. Багато німців цінують свою мову і культуру, але не це стало основою відродження країни]

Після смерті Франко в Іспанії теж був брак ідентичності, тому що Іспанія не була моноетнічною країною. Там стільки культур, народів, мов, що якщо б вони знову почали говорити про Кастильську Іспанію, сьогодні було б все набагато гірше.

[Ще один хороший приклад, який часто наводять. Коли помер диктатор Франко були дискусії між його прихильниками і противниками. Але врешті-решт вирішили на якийсь час забути про минуле і будувати майбутнє. Що і треба зробити нарешті Україні]

Конституційний патріотизм працює там, де є неоднорідне середовище, різна історія і де потрібно об’єднувати людей навколо певних фундаментальних принципів, які можливо, здаються тривіальними, але об’єднують націю сильніше, ніж будь-що інше.

Погодьтесь, легко будь-якому політику розділити нас за принципом, якою мовою ми говоримо чи в яку церкву ходимо. Але чи легко розділи націю за принципом «хто за чесний суд» чи «хто проти чесного суду». Або «хто за чи прости свободи преси і свободи слова». Дуже складно роз’єднати суспільство, яке побудоване на ідеалістичних, але насправді прагматичних і дуже ефективних, комфортних принципах для життя. Моя ідея в тому, що українським політикам і взагалі всім нам потрібно замислитись над тим, що в ХХІ столітті ми можемо збудувати унікальну державу, маючи своє коріння, українську, слов’янську ідентичність. Але вона має бути заснована на абсолютно чітких, зрозумілих принципах, правилах гри, які абсолютно всім українцям притаманні незалежно від того, якою мовою ми говоримо, в яку церкву ми ходимо, в якій частині України ми народились. Коли житель села Харківської області буде відчувати ментальну, інтелектуальну та соціальну близькість із жителем Львівського села на кордоні із Польщею, це буде означати, що ми збудували політичну націю.

[Нам однозначно потрібно будувати політичну націю. Ми не Японія, де 99% жителів – японці. Українців в Україні лише 70%. Звісно, це дуже багато, але все таки 30% представників інших національностей теж не мало. Ці росіяни, вірмени, греки можуть бути повноцінними громадянами України, якщо поважають її Конституцію.]

При цьому ми не перекреслюємо історію, минуле і самобутність. Конституційний патріотизм і космополітизм – це дві абсолютно різні речі. Я вважаю, що українська нація має свою ідентичність і повинна плекати її, культивувати і підтримувати. Але перед тим, як ця ідентичність має бути виведена на порядок денний, ми маємо звернутись до ще більш фундаментальних речей. В якому суспільстві ми живемо, як будувати справедливість, як зробити так, щоб кожному з нас було комфортно в цьому середовищі? Як зробити так, щоб ми пишались нашим способом життя і щоб наші діти не хотіли їхати звідси? Ці речі не досягаються просто тим, що ви кожного дня будете піднімати прапор і співати гімн, а кропіткою і важкою роботою, боротьбою за прості, але дуже важливі принципи: закон для всіх, чесні суди, відсутність корупції, свобода слова, абсолютна свобода економічної дії, чітке виконання кожним громадянином своїх обов’язків.

[Вакарчук не заперечує важливості культурної ідентичності. Навпаки, вона має своє місце. Вакарчука звинуватили в тому, що він тричі згадує “комфорт”, в той час, як в країні війна. Але створити комфорт для людей – і має бути ціллю будь-якої держави. Закон один для всіх, чесні суди, відсутність або дуже низький рівень корупції – ось що має об’єднувати людей.]

Такими речами ми беремо на себе відповідальність і створюємо країну по краплині, самі. Недавно ми побачили, як різко ідентичність і патріотизм стають в пригоді, коли починається зовнішня агресія, як події на Сході показали, хто є хто. Коли почалась збройна агресія саме ті люди, які мають в крові національний патріотизм, першими пішли зі зброєю в руках боронити країну, адже вони мали хоча б якісь принципи. Тих, про які я говорю, поки не існує. Але якщо б люди йшли захищати не лише свою мову, культуру, ідентичність, але й спосіб життя, мораль і конституцію, якою вони пишаються, черги у військоммати були б у три рази більші.

[Святослав визнає, що для багатьох воїнів АТО українська ідентичність була дуже важливою, коли вони взяли в руки зброю. Тим не менше, державницький погляд міг би бути в ефективніший.]

Я абсолютно переконаний, що наше завдання – нарешті почати будувати країну, засновану на принципах справедливості і комфортного життя. Давайте не існувати в парадигмі ХІХ сторіччя. Сьогодні не може бути поняття «свій» і «чужий» за походженням, паспортом чи мовою. «Свій» – якщо він сповідує ті самі принципи, готовий будувати майбутнє і стоїть поруч та захищає це майбутнє. Всі інші розділення роблять нас тільки слабшими.

[Дуже важливі слова. У нас багато років людей ділили на “своїх” і “чужих”. звинувачували у зрадництві, якщо не в ту церкву ходиш, не тією мовою говориш, не так вишиванку носиш. Всі ці нескінченні розділення вигідні ворогам України. Тому кожен, хто нескінченно ковбасить тему мови чи іншу – працює фактично на розвал України, отримуючи тимчасові дивіденди в деяких її регіонах]

Якщо ми не змінимо цю повістку дня і не станемо думати про Україну як про країну, де ми маємо збудувати певний ідеальний світ для себе і для наших дітей, а будемо по-старому, по-містечковому думати про наші заслуги, ми довго не проживемо.

[Містечковість – прокляття України. Кожен думає зі своєї дзвіниці. Лише окремі галичани побували в Донецьку і Луганську, лише окремі луганчани побували у Франківську чи Луцьку. В результаті кожен живе власними стереотипами, на яких дуже вдало грають негідні політики.]

Кожен, напевно, з дитинства пам’ятає, як у вітальні стояли серванти із посудом під склом. Цей посуд завжди виставляли тільки коли приходили гості і ніхто з нього не їв. Це був певний символ, який не можна чіпати. Давайте перестанемо дивитись на нашу країну як на ту вітальню із сервантом, в якому стоїть посуд. Давайте змінимо меблі на практичні, витягнемо посуд із сервантів і будемо їсти з нього кожного дня. Ми цього заслуговуємо. І давайте думати про той дім, який ми будуємо, не про як дім, в якому ми боїмось витягнути зайву річ тільки через те, що вона нам нагадує про щось. Найголовнішу пам’ять ми все одно ніколи не викинемо, вона захищена нашим генокодом та інстинктом самозбереження.

Майбутнє сьогодні значно важливіше для нас. Захищати своїх дітей або створене своїми руками ви будете значно швидше і ефективніше ніж будь-що, залишене вам у спадок. Створене власними руками – це найбільше щастя, за яке ми тримаємось і ніколи нікому не хочемо віддати. Оці правила гри, конституція, спосіб життя – це те, що має об’єднати нас, а цеглинами має залишатись наша національна ідентичність.

[Погоджуюся. Нас мають об’єднати спільні правила гри, правове поле, а не вишиванка, борщ і сало. Фундаментальними цінностями є право, справедливість і свобода, а не та чи інша мова або культура.]