Подорож в країну Навпаки

Сергій ЧЕПАРА
Присвячую Пенсійному фонду України

Один з моїх улюблених письменників – Василь Симоненко. Його вірш “Ти знаєш, що ти – людина?” я знаю на пам’ять з п’яти років. Крім того люблю перечитувати його громадянську і інтимну лірику, казки у віршах “Цар Плаксій та Лоскотон”, “Подорож в країну навпаки”. Остання казка для мене дуже близька. Не знаю, вкладав якийсь глибокий зміст поет в свою казку чи просто написав вірш для малечі, але для мене вона, казка, щось дуже-дуже нагадує…

“… Є чудна одна земля —
Там ні дня нема, ні ночі,
Кожен робить там, що схоче…»

«Тру-лю-лю!
Я роблю тепер, що схочу,
Що захочу, те й роблю!
Ми потрапили-таки
У країну Навпаки!»
Ну, а цей чудесний край
Для малечі просто рай:
Там в річках тече чорнило,
Там ніхто й не чув про мило!
Всі замурзані по вуха,
Галасують всі щодуху,
Оком чують, вухом бачать,
Догори ногами скачуть.
Сажотруси хати білять,
Землеміри небо ділять,
Косарі дерева косять,
Язиками дрова носять.
Взявши торби, малюки
Ходять в небо по зірки.
Наберуть їх повні жмені,
Ще й напхають у кишені
І додолу з неба — скік! —
Хто на скирту, хто на тік.
Лесик, Толя, два Володі,
Як малі телята в шкоді,
Цілий день брикали, грались,
Реготали і качались,
То з якимись хлопчаками
Воювали галушками,
То в густих чагарниках
Танцювали на руках.
І кричали: «Тру-лю-лю!
Що захочу, те й роблю!»

Такі вигадки черкаського журналіста і письменника розважали і дітей, і дорослих десятки років. Тільки щось усе до болю знайоме – кожен робить що хоче, і робить не як треба, а навпаки.

Про мої пригоди з Пенсійним фондом України мої найближчі друзі вже знають. Історія така: в листопаді 2011 року я, як законослухняний громадянин-підприємець, та практикуючий християнин, зареєструвався в державних органах як фізична особа-підприємець. Після чого слухняно сплачував 600 гривень (сумарно) в ПФУ та місцевого податку у Сколівську міську раду. Підрахував, що якби не платив, а відкладав, то за 10 місяців зміг би купити півтори ноутбуки. Деякі християни мене не розуміли, майже ніхто не підтримував. Казали: наша держава постійно всіх обкрадає, а діла їй до твоїх смішних продаж мила ручної роботи нема. Після завершення своєї діяльності влітку 2012 я подавав “нульові” звіти у ДПІ, і відповідно не платив ні у Пенсійний фонду, ні у міську раду. Але, яка кажуть у нашому уряді “бюджет треба якось наповнити”. Тому у грудні наш український геніальний Пенсійний фонд видав наказ, що всі підприємці, які на руках тримають свідоцтво платника податку ЗОБОВ’ЯЗАНІ платити єдиний соціальний внесок у розмірі 34,7% від мінімальної зарплати в Україні (з 01.01.2013 мінімальна зарплата 1147 грн, внесок =398,01 грн) НЕЗАЛЕЖНО від того, чи вони ведуть діяльність чи ні. Іншими словами, я або повинен здати свідоцтво і закрити свого підприємця (а це дуже непросто у нашій країні) або заставляти себе працювати, щоб відробляти податки і внески… Ідіотизм? Еге ж…

Про всі ці тонкощі я не знав, і за перший квартал цього року заборгував державі кругленьку для мене суму. В кінці травня (а не 20 квітня, коли минув останній день сплати внеску) Сколівське районне відділення ПФУ надіслало мені “лист щастя”, де з радістю для себе повідомило, що якщо я протягом десяти робочих днів не заплачу боржок – справа буде передана у Державну виконавчу службу. А вона, кажуть, і майно може описати… Ну, спочатку був розпач, потім молитва, а потім Бог відповів і один брат з власної ініціативи за мене заплатив борг. І що Ви гадаєте? Кінець історії? Ні, лише початок! Кілька днів тому до мене надійшов інший лист, де місцева начальниця повідомляла мене, що я маю заплатити штраф за прострочений платіж і пеню – разом 160 гривень. Одне слово, тепер я працюю на Пенсійний фонд. Прекрасно розумію, що пенсії в наші країні цікаві – у простих робітників, вчителів, лікарів смішні, у чиновників, суддей, депутатів захмарні… Наприклад, моя вчителька і класний керівник, зараз на пенсії, отримує 1200 гривень – вона пропрацювала все життя педагогом. Судді високого рангу та прокурори отримують від 5 до 15 тисяч гривень, про що гарно розповідає “Українська правда”

І парадокс в тому, що все мегазаконно. Але не справедливо.
1. Чи правильно те, що ФОП має платити внесок, навіть якщо не працює? Або якщо працює, але не продав нічого?
2. Чи правильно, що відділення ПФУ чекало понад місяць, не повідомляло мене про “боржок”, а потім повідомило, оштрафувало і пеню порахувало?
3. Що робити простій людині? Абсолютна більшість наших підприємців працюють або в тіні, або у півтіні. Деякі, наприклад, платять лише ті податки, які неможливо не платити – якщо операція проходить через банк. Якщо готівковий розрахунок, вони не запишуть у декларацію навіть одну гривню…
4. Що, в решті-решт робити християнину? Обманювати державу чи заробляти рівно на хліб і воду?

Я назвав цей пост так, тому що в нашій країні все працює (тобто не працює) за системою “навпаки”. Підприємці крадуть гроші у держави (тобто не у Президента чи депутатів особисто, а у вчителів і лікарів, по суті), вчителі і лікарі теж крадуть – беруть хабарі, торгують медалями, займаються “репетиторством”, беруть гроші за “безплатне лікування”… А Президент і депутати крадуть гроші у людей – через тарифи, податки і таке інше. Але різниця в тім, що кладуть вони ці гроші не у бюджет, а собі у кишеню, пардон, на закордонні рахунки. Сьогодні мав нагоду спілкуватися з американцем, який 20 років прожив в Україні. Він сказав: “Мені здається Ваші дороги стали ще гірші, а інспектори ДАІ ще хабарніші. Недавно зупинили мене і в трубочку заставили дихати. З перших слів відчувалося: їм не цікаві закони та правила, їм на чай дуже треба. В Сполучених Штатах, звісно, корупція є. Але торкається вона не середнього американця, а великих банків і корпорацій. Я ж за 40 років проживання у США з корупцією особисто не стикався (!!!). У нас міліціонери привітні і у малих містах часто віруючі. Питаєш щось у них – вони посміхаються, відповідають, пояснюють.”

Хочу на завершення щось оптимістичне написати, та не знаю, де його взяти. Мені здається в України два шляхи – регрес, авторитаризм, руйнація та прогрес, демократизація, розвиток. Для того, щоб нам щось вдалося побудувати – треба цього дуже-дуже захотіти. Захочемо? Чи почекаємо один-два десятки років і знову станемо колонією Російської імперії?

І ще… Я дуже хочу любити славне українське місто Донецьк. Але мені дуже непросто це робити, бачивши, як донецькі чиновники керують країною з Києва. Донецьк, ти цього хотів, такої України?

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s