В нашій сім’ї старі фото зберігалися дуже пильно. І майже всі старі світлини збереглися, потім були успішно оцифровані і завантажені на ґуґл драйв.

Дуже ймовірно, що це найстаріша сімейна світлина. На ній мій прадідусь Бутковський Василь Іванович. Фото, швидше за все, зроблене ще в часи Австрії.

Моя прабабуся Францішка Бутковська, з дому Веселовська. Народилася і мешкала в Сколе, де на той час більшість становили євреї і поляки. Прабабуся Францішка була чистокровною полькою, але вийшла заміж за мого прадідуся українця Василя Бутковського. В той час існувала сильна напруга між українцями і поляками і тому рідні брати Василя вважали такий вчинок недоречним і негідним. Деякий час брати Василя навіть не спілкувалися з ним. Мовляв, взяв собі за жінку польку, то й з нею тепер спілкуйся.

На цій фото мій дідусь – Пограничний Степан Григорович (праворуч) з своїм колегою Григорієм Козіним. Дідусь мій був українцем, але народженим у Східній Польщі. Під час операції “Вісла” у 1946 р. його з батьками, братом і двома сестрами насильно пересилили в УРСР. Радянська влада дала Пограничним хату в селі Любинці. Не знаю як саме, але через кілька років він зустрів мою бабусю Гелену і вони одружилися. Жили в Сколе.

Погранична Софія Василівна – моя прабабуся.

Знову мій дідусь, батько моєї матері  – Степан Пограничний. Степан Григорович був шанованою в місті Сколе людиною. Він воював у Червоній Армії, отримав поранення, після війни все життя чесно трудився на деревообробній фабриці. Дідусь мій був народним засідателем – одним з двох у Сколівському народному суді. Народний засідатель це радник судді на громадських засадах. Народними засідателями були люди, які мали беззаперечний авторитет у місті. Фото колоризоване.

Моя бабуся Погранична Гелена Василівна. народилася в далекому 1922 році в Сколе, прожила довге і складне життя. Навчалася у польськомовній школі для дівчаток. Під час війни була переселена разом з матір’ю в Угорщину, потім повернулася, вийшла заміж, народила і виховала 4-ох дітей. Працювала на різних роботах, як правило робітницею – на молокозаводі, на деревообробній фабриці. В дитинстві, швидше за все, розмовляла польською мовою, потім перейшла на українську – так було безпечніше при совітах. Померла у віці 88 років.

Це моя мама, Надія Степанівна – в центрі. Поруч старші сестри Яна (ліворуч) і Стефа (праворуч), брат Ігор. В ті часи більшість сімей мали 4-5 дітей. На вулиці Пекарській, де мешкала сім’я Пограничних, було дуже багато дітей, і всі вони товаришували, разом гралися, ходили до лісу, на річку і т.ін. Смартфонів і інтернету тоді не було.

Це моя мама, Чепара Надія Степанівна. Вона була наймолодшою дитиною в сім’ю. Навчалася в Ужгородському державному університеті на філологічному факультеті за спеціальністю “українська мова і література”. Вчителькою потім працювала не довго, потім трохи бібліотекарем, державним службовцем.

Це я з двоюрідною сестрою Христиною, дочкою брата моєї мами. Фото зроблене приблизно у 1991 році.

Це одна з перших кольорових фотографій у моєму сімейному фотоальбомі. Доросла дочка приїхала в гості до своєї матері, нашої сусідки. Коли вона заходила в будинок, побачила мене і сфотографувала. Потім нам надрукували і віддали фото.

Перший раз у перший клас. Хоча кольорове фото вже існувало 80 років у світі, в Сколе воно стало популярним лише на початку 1990-их. Це мій клас і моя перша вчителька Надія Федорівна. Цікаво роздумувати про долі однокласників – ті, які вважалися “крутими”, не завжди стали такими в житті. Як каже народна мудрість: життя прожити не поле перейти. До речі, я крайній праворуч.

З другом дитинства Романом. Роман захоплювався шахами в той час. А я був низького зросту майже все шкільне життя, а потім зненацька у віці 16 років помітно виріс. З Романом, до речі, ми товаришуємо досі. Він одружений, у нього двоє діток.

Останній дзвоник у школі. Трохи “радянське ” фото. Тут я (внизу праворуч) і мої однокласники – Роман, Андрій (стоять), Микола та Стасік (сидять). Життя хлопців склалося теж цікаво – Андрій та Стасік живуть у Сколе, Роман – у Львові, а Миколи вже немає з нами…

Це фото було зроблене у січні 2005-го, коли я був активним учасником міжнародного молодіжного християнського руху. На фото я і троє хлопців – Федір, Михайло і студент хімічного факультету, ім’я якого не пам’ятаю. Життя кожного склалося по-особливому – Федір живе і працює у Львівській області, Михайло працює фотографом у далекій теплій країні, а про четвертого нічого не знаю, бо вже багато років не бачив його.